ГЛАВА 5, в якій ви побуваєте і в ресторані, і в небі, й на Чукотці, а також відвідаєте просто Марію. І все це, — не виходячи з печери…
Якщо, прочитавши минулу главу, ви подумали що я потерпаю від страху, то помилилися.
Це не той паралізуючий страх, який заважає людині тверезо мислити й діяти, вбирати в себе нові враження, отримувати радість від нових відкриттів.
Тихий шепіт мого тіла хотів щось підказати мені, про що я вже забула, він може вивести мене на якийсь новий щабель переосмислення мого життя. Можливо, розгадка ще прийде до мене.
Тим часом в незвичних обставинах я цілком нормально почуваюся.
Дев’ятнадцята година… За логікою речей, маю зголодніти. Якщо я лише поснідала, то повечеряти (коли вже перескочила обід) треба.
Моя спальня обертається на їдальню. Та ні, «їдальня» — це якось буденно. Я смакуватиму свою просту їжу під склепінням, всипаним зірками. Зірки на стінах… І – на підлозі!
Авжеж, ота «бруківка» під ногами теж засіяна кристалами, хоч і не так рясно, як печерне «небо».
Моя зіркова вечеря…
Я зіркова леді…
І отут моє меню якось не вкладається в контекст… Зіркова леді їсть сало з часником. Але менше з тим, геть стереотипи! Вся справа в комбінації понять: неймовірна тиша печери – самотня леді в гламурненькому комбінезончику – мерехтіння зірок – сало… Відчули колорит?
Я ще й ще вдивляюся в напливи й карнизи на стінах моєї спальні без ліжка, моєї кав’ярні без кави, моєї вітальні, де я нікого не вітаю.
Оті карнизи… Вони мені щось нагадують…
Щось таке із давнього, до болі далекого і разом з тим до болю близького…
Еге ж, багатоярусні пташині базари на Чукотці!.. Чайки, калани й топірці розкладали там свої гнізда й висиджували пташенят. Ти почувався серед того багатоголосного гамору, в якому був свій лад, свій сенс, свій колорит, — зайдою, який забрів на чужу територію й має чемно поводитися, аби не бути вигнаним. І спробуй-но забрати з їхнього кубельця бодай доне яйце, спробуй винести його звідти… Заклюють, заб’ють крилами так, що аж-аж…
Замість птахів на цих, млинківських, поличках умостилися кристали.
Вони тут були й будуть незалежно від тебе й твоїх зусиль. Ти теж не маєш права взяти їх з собою. Ти можеш їх лише зруйнувати, намагаючись відколупати й винести на поверхню. Там, на горі, вони стануть купкою камінців, що втратили свій блиск і загадковість.
З печери не можна виносити нічого, окрім вражень. Це таємнича казка, яка закінчується там, де закінчується морок…
А в казці все можливо.
Уявіть собі, як дивовижно серед холодної безлюдної печери їсти хліб домашньої випічки.
Це хліб пані Марії…
Хто з членів клубу «Кристал» не знає пані Марію? Хто не знає, — той не член клубу «Кристал». Бо вже багато років підряд ця гостинна, добра жінка приймає й пригощає, вислуховує й радить.
Коли я запитувала у хлопців прізвище, вони навіть розгубилися:
- Пані Марія? Треба буде запитати…
Просто Марія (це вже потім я зізнаюся, що вона — Марія Наконечна з села Залісся)…
Зате дім її знайдуть із заплющеними очима.
І не лише тому, що там їх почастують гарячим, хоча й це для підмоклих і підмерзлих спелеологів ще й яка втіха!
Вона пам’ятає оцих хлопців і дівчат (тепер солідних тьоть і дядь-спелеологів) змалечку, цікавиться їхнім життям, розпитує, коли ті приходять до неї на гостини. І пече для них хліб – геть не такий, як з магазину.
«А оцю хлібину, — сказала пані Марія на прощання, — передайте мамі Зайця («Заєць» це багаторічний «нік» Жені Копйова, який цього разу не зміг з нами вирватися на маршрут, бо з роботи не відпустили. До речі, він теж усамітнювався в печері!).
Колись його мама цей хліб похвалила.
А ось тепер скажіть, що моя зіркова вечеря це — простісіньке сало й звичайнісінький хліб.
Мене теж обдаровано…
Ще я їм горішки, цукати й шоколад. Ці харчі я беру з собою і в свої сольні походи в гори, люблю їх за легкість і поживність. Перед горосходженням малесенька дрібочка шоколаду зразу дає енергію, а в негоду вона поліпшує настрій…
Багаття тут не розкладеш, примус теж не поставиш, бо можуть закоптитися стіни — то є недобре для цього середовища.
Отже, ці два дні я перебуду без гарячого.
Переживу якось…
І ось що, люди, вам скажу… Якщо вас гнітить страх або невпевненість в собі, — просто добре попоїжте! Навіть коли вам не хочеться… Знайдіть собі те, що дасть вам енергію і що принесе радість. Зовсім інше світосприйняття!
(далі буде)