або підземні роздуми самотньої Росомахи
Авжеж, зараз ви долучитеся до найінтимнішого.
Інтим – це коли людина є такою, яка вона є. Чи часто й чи скрізь ми собі це дозволяємо?
Коли ти наодинці з собою і за тобою ніхто не спостерігає, — немає сенсу грати. Хіба що трошки – щоб аж занадто слабкі свої місця прикрити, припорошити, припудрити.
Треба мати велику сміливість, щоб сказати навіть собі: «Я боюся». Цілковита самотність і цілковита безвихідь (для того, хто геть не орієнтується в печерних лабіринтах) – це якраз місце де таке сказати собі, напевне, доведеться…
Отже найінтимніша зустріч (зустріч із собою) відбулася в мене на висоті 280 м над рівнем моря і, разом з тим, під землею…
Кількома словами про моє туристичне прізвисько. Бо всі запитують. Всім відповідаю.
Росомаха не сидить на одному місці. Постійно кочує, — сама, без зграї. Звір дуже свободолюбивий. В неволі гине. Один з небагатьох звірів, які не піддаються дресируванню.
Сама, як правило не нападає. Але, відбиваючи атаки, може перемогти й ведмедя.
Має секретну зброю, завдяки якій часом перемагає не силою, а хитрістю.
Про мою вдачу все.
Тепер про мої печерні пригоди.
15 лютого (13.00) — 17 лютого (13.00) 2010 року .
Лише дві доби…
ГЛАВА 1, де Росомаха віддає своє життя в руки якогось Вані
Печера Млинки, село Залісся Чортківського району на Тернопільщині. Тут, в одному з залів, мене (на моє ж прохання!) спелеологи залишають на дві доби саму самісіньку — без будь-якого зв’язку з «тим світом».
На «тому» світі (ось як все перевернулося!) люди будуть милуватися яскравими блискітками на снігу, блакитним небом з хмарками-білявками, слухатимуть тенькання синички й ревіння худоби, що чекає сіна в годівницю, вдихатимуть пахощі глиці (саме взимку вони стають густими, якимись тягучими…)
А в цьому світі, в якому я зараз залишаюся наодинці з собою, — ніяких звуків, ніяких запахів, цілковитий морок…
Чим не інтим: лише я зі мною й більше нікого…
Позаду два маршрути, які пройшла зі своїми підземними побратимами Олександром Шевченком (його ще називають Шева), Сергієм Конопелько, Антоном Набокою (в народі просто Антик) і Валерієм Роговченком.
Такий собі тонізуючий драйв перед зануренням в цілковитий спокій…
Хлопці після оцих двох маршрутів прощаються зі мною й вирушають до Києва, а я залишаюся в печері. Прикол у тому, що мене (через дві доби) має вивести на поверхню місцевий спелеолог (член клубу «Кристал»), якого я геть не знаю. Познайомили мене з ним щойно – Папа (президент клубу Володимир Снігур) та Ігор Копирка (член правління). Їх я знаю, з ними здійснювали проект «Світло для друга» (спелеопохід з незрячими).
* І. Копірка в другому ряду крайній зліва, В. Снігур в тому самому ряду третій зліва. Росомаха — в першому, ви її самі впізнаєте…
Щодо Вані, то він з’явився в моєму житті оце зараз.
І зараз він щезне…
Іван Фіял із села Угрин.
Він і не пропонує мені його любити й жалувати.
Він впевнений, що інакше я просто не вийду на світ Божий.
Має рацію…
Зал, де я днюватиму й ночуватиму, називається Горбоконик. Іван каже, що на карті Млинків його зображено двома горбиками. В мене інша асоціація. Знаходжу тут невисокий камінь — схожий на поні. Він не на карті, – живий, реальний. Можна поплескати, гриву покуйовдити…
Горбоконик віддалений від туристичних маршрутів, сюди практично не ходять.
Іван каже, що це зал «тупіковий»…
От не люблю я згадок про глухий кут…
Означмо це так — зал усамітнення й споглядання.
Ваня дає останні напучування. Радить бути пильною, бувають-бо висячі камені, які спелеологи називаються ягідками. «Ягідки» часом «дозрівають» і падають — печера є печера. Ще каже, щоб руки-ноги в вузькі щілини не сунула, бо дві доби в одному положенні нецікаво. І щоб не відходила далеко він своєї стоянки – аби потім мене довго не шукали. Бажано повсякчас рухатися, щоб не змерзнути (температура в печері стабільна, але невисока + 9 градусів і волога майже сто відсотків), буде холодно, – зігріватися в спальнику.
Ані окропу в термосі, ані примусу я з собою не брала. Просто вирішила спробувати, як воно – без гарячого в холодному й вогкому.
Отже, хлопці йдуть, а я залишаюся в холодному й вогкому.
Що відчуваю, чуючи, як голоси моїх печерних побратимів віддаляються?
Та ні, зовсім, не страх.
У російській мові є слово «прєдвкушеніє». І тут можна було б написати так: «Предвкушение одиночества». Українською «предвкушать» — «смакувати наперед», «одиночество» — «самота».
Отже я смакую наперед самоту.
Так, мені було класно з моїми напарниками, які мали кращу фізичну підготовку, знали чимало нюансів проходження печерами (у Шеви «підземного стажу» — 23 роки, він ходить у Млинки зі шкільного віку, Сергій Конопелько – 7 років, ще й водить сюди своїх земляків-білорусів, бо на його батьківщині печер немає, Антик у спелеології 5 років). З ними я не почувалася в печері невмійком і салагою (хоча мала на це всі підстави). Від них я багато чого дізналася й навчилася.
Але ось настав момент, коли я залишаюся зі своїм постійним співрозмовником, з яким мені ніколи не буває сумно. Хоча буває страшно.
Якось виборсуємося…
Смакую наперед…
Із гірських походів маю певний досвід.
Звикання до нового одиночного маршруту в мене проходило в кілька етапів.
Ейфорія.
Радість від того, що зважилася, що змогла.
Передчуття нечуваних перемог, які, авжеж, у мене попереду.
Віват, огой, банзай і браво!
Страх.
Перша зустріч із тим, що, виявляється, є перешкодою.
Це небезпечно! Ще й як!
Овва! Клей-гов! Стережися!
Розчарування.
А я ж не готова…
А мене ж не попереджали…
Що ж тепер?
Невже поразка?!!!
Звичайно!!!
Та ба, йой, леле…
Спортивна злість, що переростає в тупу впертість – хоч би що пройду!
Оле-оле, шайбу-шайбу, дайош! Хххха!
Спокійна впевненість, що переростає в тріумф.
Ось так от.
А ви як думали?
Авжеж!!!!!!!
Між цими етапами проходили роки, принаймні місяці. Тоді я це собі могла дозволити (в Карпатах живе моя найкраща подруга, до якої я завжди можу приїхати і стартувати від неї в свій черговий одиночний похід).
Тепер у моєму запасі дві доби.
Лише дві доби і ні цента більше.
А це означає, що всі етапи мають стиснутися й уміститися в 48 годин.
Інакше мій малий сольник (малосольник) можна буде вважати невдалим.
Ну що ж…
Почали!
(далі буде)