К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 10,  остання.

 

Триває друга доба мого самотнього перебування в печері . Я продовжую  жити усвідомлено, смакуючи кожен момент мого існування  в незвичних для мене умовах, відстежуючи свої відчуття. Даю волю думкам…

Страх трансформується  в цікавість.  Все, що мене оточує,  стає сприятливим фоном для  самодосліджень.

 

Констатую, що з мого тіла вийшла напруга, зник той тягар, що тиснув на груди, повисихали оті холодні струмочки, що спускалися  від грудей в живіт і там розливалися.

    Я почала відчувати свої руки й ноги.  Після того, як на повні груди заспівала в Колонній залі, мої ноги як би намацали  опору, хоч  цю вправу я виконую, лежачи на каріматі.

 

Тепер зарядка!  О, так багато зарядки я в Києві  ніколи не роблю.  А тут щопівтори години розминаю всі суглоби, розтягуюся, стрибаю – аби не залежувалися мої м’язи й не  застоювалася  кров. І ще – емоційна зарядка  – оте  виспівування в оточенні зірок і печерного снігу…

Найбільше підходять для  тонізації почуттів на фоні печерної стерильності  романси. Їх і виконую – сама для себе.

 

Сам п’ю , сам гуляю,

Сам стелюся, сам лягаю…

 

Якщо підводити якийсь підсумок сьогоднішнього  дня, то він мені  геть не здається  розтягнутим, нудним, довготривалим. Я повсякчас  працювала, виконувала якусь роботу –   аналізувала,  розмірковувала, робила  фізичні  й психологічні вправи… День був ущерть наповнений  враженнями від тої краси, яку я  продовжую відкривати в печері…

 

Надходить друга  ночівля мого печерного малосольника. Перша ніч тривала недовго, але я виспалася. Цікаво, скільки спатиму  тепер?

Засинаю досить спокійно, розслаблено, ніяких страхів не відчуваю… Поринаю в сон з передчуттям, що наступний день в мене почнеться радісно, хоча я розумію, що він не почнеться сонячно…

 

Прокинулася.

На годиннику  за чверть шоста. Це означає, що я  знову  ламаю  стереотипи! Замість того, щоб у печері спати довше, сплю менше, ніж на поверхні. Цю ніч, як і попередню, — шість з половиною годин.

До виходу на поверхню залишилося півдня.

Треба провести їх ефективно.

 

Не можна жити й рахувати години до виходу або,  чекаючи на якусь важливу подію, викреслювати дні в календарі, бо тоді ця подія автоматично відсувається. Час тягтиметься й жуватиметься,  як гумка, що втратила м’ятний присмак. Тримати присмак, аж поки не станеться!

Намагаюся уявити,  як радісно буде вийти з цієї печери, побачити сніг — він тут біліший за київський —  вдихнути на повні груди свіже повітря…

Це вже накатаний прийом. Коли маршрут здається складним чи проблемним, я завжди роблю саме так – візуалізую свою перемогу,  намагаюся уявити  (відчути!) майбутню радість від досягнення поставленої мети.

Так, вдруге намагаючись  зійти на Говерлу (перший раз цьому завадила негода) я  подумки складала смс-ки своїм друзям, щоб відіслати їх, коли досягну вершини.  І вже на висоті 2061 метр мені довелося лише набрати отой, подумки складений, текст —  практично нічого не корегуючи! Стан був точнісінько таким, як я його собі уявила ще внизу…

 

МРІЯ ПРО ВИХІД СЕРГІЙ

 

Отаким я бачила свій вихід, ще перебуваючи в печері. Таким його зафіксував Сергій за два дні до того, як я мала вийти на поверхню. Коли  згодом, уже будучи в Києві, одержала від свого печерного побратима  ці  знімки, то  зразу «впізнала» їх. Це було саме те, що я уявляла  собі, сидячи біля Горбоконика.

 

СНІЖНЕ СОНЦЕ СЕРГІЙ

Бувають же такі збіги…

 

ЗАЛІССЯ СЕРГІЙ

 

Ще є цікаве заняття в печері – спогади. На поверхні не завжди є час на них…

Про що згадую? Спершу про нещодавнє, про наше проходження маршрутів.

У  казковому оточенні зірок, звичайно ж, згадується зал з назвою Казка. Гадаю, що я потрапила в казку не випадково. Це була  нагорода за ті  моменти страху й напруги, які довелося пережити.

 

бурульки грона

 

Сталактити були не лише різної довжини, а й різного звучання. Обережно, легенько, щоб не розбити, Шева постукував, а я записала  ці звуки на свій «Олімпус». Це трохи нагадувало  ксилофон…

 

з бурульки капає

 

А це що вам нагадує?

 

Лапа дракона

 

Дитинство, правда? Хатинку  відьми на курячих ніжках, дракона, мечі, якими б’ються  (чомусь повсякчас б’ються!) котигорошки, козаки, багатирі …

 

мечі

 

Наші казки насичені нечистою силою, насильством, жахами, чого ж дивуватися, що ми   боїмося  печер? Отой білий спелеолог і батареєчник – теж із дитинства. А справжня казка – ось тут.

 

гриб

 

Хвилястість

 

Мої спогади сягають у дитинство… Виринають із пам’яті веселі, смутні, тривожні години. Згадую тих, хто так чи інакше залишив слід  у моєму житті.

З печери ти починаєш по-іншому дивитися навіть на своїх кривдників – у тих людей  теж проблеми. Вони тонуть у своїх проблемах, тому, хапаючись за інших людей (за їхні недоліки), топлять  ближніх.

Певним чином  я навіть вдячна  заздрісникам і  недоброзичливцям.

Як вода формує  оту гіпсову породу Млинків,  виточуючи щось неповторне й унікальне (один камінь не схожий на другий, немає серед них гіршого чи гарнішого, є  — різні), так тебе формують події й люди, в тому числі й недобрі…

Я думаю про те, що якісь гострі кути в мені змивали  сльози, якісь нерівності характеру лишилися… Нічого страшного, просто інший, ніж в  інших,  візерунок…Між тими нерівностями  поблискують і кристали. Хтось їх бачить, а хтось ні —   щоб   побачити, треба скерувати на них своє джерело світла, інакше вони можуть залишитися   невидимими…

Ці тріщини на стінах печери можна вважати й ранами, але навіть печерні рани  рубцюються  й  загоюються…

 

Рана на темному

 

Скільки всього передумано за дві доби…

Мені вдалося вийти  на позитивний  результат. Гадаю, що коли б мала тут тиждень (було й таке в мене бажання і тепер я відчуваю, що змогла б – запросто!), — це сталося б за тиждень, просто із зволіканням,  – час є, куди поспішати? І трусилася б від страху  кілька діб, а не одну, бо тоді б я могла це собі дозволити ;)

Але зараз не можу, бо маю поспішати до Харкова — на закриття виставки незрячого художника Дмитра Дідоренка. В суцільному мороці  він пише свої картини, а ви кажете – печера…

 

І ось,  здається,  я чую кроки. І я впевнена, що це не привид!

Ваня розповідає, що його дівчина умовляла , щоб навідався до мене за добу («раптом з нею щось сталося?!!), але він вистояв.

Подумки дякую обом. Їй – за турботу, йому – за витримку.

Ваня  зазначає, що не всяка психіка витримує печерну самотність. Констатує, що моя – витримала. Дякую і їй.

 

Ваня на виході

 

Біля виходу трошки гальмую. Хочу відчути різницю…

Сталагмітовий ліс – остання  просіка підземного царства…

 

Вихід зі сталагмітами

 

Одиночний сталагміт

 

Там, за ним, починається вже інший ліс, живий. Він поки що спить, але глибоко всередині кожного стовбура причаїлися майбутні бруньки, листочки, квіточки й плоди.

 

Вихід на поверхню

 

Треба просто дочекатися…

 

сам самісінький кущик

 

Кінець фільму

 



Оставить комментарий