ГЛАВА 10, остання.
Триває друга доба мого самотнього перебування в печері . Я продовжую жити усвідомлено, смакуючи кожен момент мого існування в незвичних для мене умовах, відстежуючи свої відчуття. Даю волю думкам…
Страх трансформується в цікавість. Все, що мене оточує, стає сприятливим фоном для самодосліджень.
Констатую, що з мого тіла вийшла напруга, зник той тягар, що тиснув на груди, повисихали оті холодні струмочки, що спускалися від грудей в живіт і там розливалися.
Я почала відчувати свої руки й ноги. Після того, як на повні груди заспівала в Колонній залі, мої ноги як би намацали опору, хоч цю вправу я виконую, лежачи на каріматі.
Тепер зарядка! О, так багато зарядки я в Києві ніколи не роблю. А тут щопівтори години розминаю всі суглоби, розтягуюся, стрибаю – аби не залежувалися мої м’язи й не застоювалася кров. І ще – емоційна зарядка – оте виспівування в оточенні зірок і печерного снігу…
Найбільше підходять для тонізації почуттів на фоні печерної стерильності романси. Їх і виконую – сама для себе.
Сам п’ю , сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю…
Якщо підводити якийсь підсумок сьогоднішнього дня, то він мені геть не здається розтягнутим, нудним, довготривалим. Я повсякчас працювала, виконувала якусь роботу – аналізувала, розмірковувала, робила фізичні й психологічні вправи… День був ущерть наповнений враженнями від тої краси, яку я продовжую відкривати в печері…
Надходить друга ночівля мого печерного малосольника. Перша ніч тривала недовго, але я виспалася. Цікаво, скільки спатиму тепер?
Засинаю досить спокійно, розслаблено, ніяких страхів не відчуваю… Поринаю в сон з передчуттям, що наступний день в мене почнеться радісно, хоча я розумію, що він не почнеться сонячно…
Прокинулася.
На годиннику за чверть шоста. Це означає, що я знову ламаю стереотипи! Замість того, щоб у печері спати довше, сплю менше, ніж на поверхні. Цю ніч, як і попередню, — шість з половиною годин.
До виходу на поверхню залишилося півдня.
Треба провести їх ефективно.
Не можна жити й рахувати години до виходу або, чекаючи на якусь важливу подію, викреслювати дні в календарі, бо тоді ця подія автоматично відсувається. Час тягтиметься й жуватиметься, як гумка, що втратила м’ятний присмак. Тримати присмак, аж поки не станеться!
Намагаюся уявити, як радісно буде вийти з цієї печери, побачити сніг — він тут біліший за київський — вдихнути на повні груди свіже повітря…
Це вже накатаний прийом. Коли маршрут здається складним чи проблемним, я завжди роблю саме так – візуалізую свою перемогу, намагаюся уявити (відчути!) майбутню радість від досягнення поставленої мети.
Так, вдруге намагаючись зійти на Говерлу (перший раз цьому завадила негода) я подумки складала смс-ки своїм друзям, щоб відіслати їх, коли досягну вершини. І вже на висоті 2061 метр мені довелося лише набрати отой, подумки складений, текст — практично нічого не корегуючи! Стан був точнісінько таким, як я його собі уявила ще внизу…
Отаким я бачила свій вихід, ще перебуваючи в печері. Таким його зафіксував Сергій за два дні до того, як я мала вийти на поверхню. Коли згодом, уже будучи в Києві, одержала від свого печерного побратима ці знімки, то зразу «впізнала» їх. Це було саме те, що я уявляла собі, сидячи біля Горбоконика.
Бувають же такі збіги…
Ще є цікаве заняття в печері – спогади. На поверхні не завжди є час на них…
Про що згадую? Спершу про нещодавнє, про наше проходження маршрутів.
У казковому оточенні зірок, звичайно ж, згадується зал з назвою Казка. Гадаю, що я потрапила в казку не випадково. Це була нагорода за ті моменти страху й напруги, які довелося пережити.
Сталактити були не лише різної довжини, а й різного звучання. Обережно, легенько, щоб не розбити, Шева постукував, а я записала ці звуки на свій «Олімпус». Це трохи нагадувало ксилофон…
А це що вам нагадує?
Дитинство, правда? Хатинку відьми на курячих ніжках, дракона, мечі, якими б’ються (чомусь повсякчас б’ються!) котигорошки, козаки, багатирі …
Наші казки насичені нечистою силою, насильством, жахами, чого ж дивуватися, що ми боїмося печер? Отой білий спелеолог і батареєчник – теж із дитинства. А справжня казка – ось тут.
Мої спогади сягають у дитинство… Виринають із пам’яті веселі, смутні, тривожні години. Згадую тих, хто так чи інакше залишив слід у моєму житті.
З печери ти починаєш по-іншому дивитися навіть на своїх кривдників – у тих людей теж проблеми. Вони тонуть у своїх проблемах, тому, хапаючись за інших людей (за їхні недоліки), топлять ближніх.
Певним чином я навіть вдячна заздрісникам і недоброзичливцям.
Як вода формує оту гіпсову породу Млинків, виточуючи щось неповторне й унікальне (один камінь не схожий на другий, немає серед них гіршого чи гарнішого, є — різні), так тебе формують події й люди, в тому числі й недобрі…
Я думаю про те, що якісь гострі кути в мені змивали сльози, якісь нерівності характеру лишилися… Нічого страшного, просто інший, ніж в інших, візерунок…Між тими нерівностями поблискують і кристали. Хтось їх бачить, а хтось ні — щоб побачити, треба скерувати на них своє джерело світла, інакше вони можуть залишитися невидимими…
Ці тріщини на стінах печери можна вважати й ранами, але навіть печерні рани рубцюються й загоюються…
Скільки всього передумано за дві доби…
Мені вдалося вийти на позитивний результат. Гадаю, що коли б мала тут тиждень (було й таке в мене бажання і тепер я відчуваю, що змогла б – запросто!), — це сталося б за тиждень, просто із зволіканням, – час є, куди поспішати? І трусилася б від страху кілька діб, а не одну, бо тоді б я могла це собі дозволити 😉
Але зараз не можу, бо маю поспішати до Харкова — на закриття виставки незрячого художника Дмитра Дідоренка. В суцільному мороці він пише свої картини, а ви кажете – печера…
І ось, здається, я чую кроки. І я впевнена, що це не привид!
Ваня розповідає, що його дівчина умовляла , щоб навідався до мене за добу («раптом з нею щось сталося?!!), але він вистояв.
Подумки дякую обом. Їй – за турботу, йому – за витримку.
Ваня зазначає, що не всяка психіка витримує печерну самотність. Констатує, що моя – витримала. Дякую і їй.
Біля виходу трошки гальмую. Хочу відчути різницю…
Сталагмітовий ліс – остання просіка підземного царства…
Там, за ним, починається вже інший ліс, живий. Він поки що спить, але глибоко всередині кожного стовбура причаїлися майбутні бруньки, листочки, квіточки й плоди.
Треба просто дочекатися…
Кінець фільму