К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

 

 

ГЛАВА 9,  де я знаходжу вихід  із безвиході

 

Експериментую зі світлом і темнотою, з тишею й звуком.

Ось, наприклад, прокладаю  шлях до Горбоконика з вимкненим ліхтариком.

На дев’ятнадцятому кроці від моєї лежанки вже починається відгалуження. А якщо під час прогулянки в мене перегорить ліхтарик?  Із заплющеними очима втрачаю відчуття реальності, відчуття простору. Про всяк випадок беру «на прогулянку» запасний ліхтарик, від думки, що можу потрапити  не в той коридор стає не по собі…

Із заплющеними очима шлях ніби подовжується, ти думаєш  «ось тут уже має бути Горбоконик», а його немає… Відкриваєш очі – камінь значно  далі.

 

Вслухаюся в  моторошну тишу… Вона  така  стерильна, що часом чується гудінням,  озивається  звуками, які  насправді  звучать не в печері, а  в мені… Це не чиїсь кроки, а гупання мого серця, не стогін сторонньої людини – в моєму череві щось забурчало.

Згадую свій перший діалог із Сергієм Конопельком.

—   Ти стільки років приїздив сюди аж  зі  своєї  Білорусі, бо там печер немає. Що в ній хорошого, в печері?

—   Тиша.

 

КОНОПЕЛЬКО СПИТЬ

 

А мені вона тисне на барабанні перетинки.

В гірських  сольниках  тиша не напружує, бо там вона  є живою. Тенькання  пташки, легенький вітерець, який шелестить  листям,  рипіння старого дерева —  це все природні звуки….Вони нагадують про те, що життя триває . А тут  воно наче  застигло, тут нічого не відбувається.

Навіть кажани зараз сплять .

Я ловлю себе на тому, що охоче послухала б їхній писк…

Зрідка я чую клацання…

Хочу записати на диктофон ті краплі, які, напевне,  зливаються в одну й падають долу, але не можу їх знайти. Звідки вони витікають?  З якою періодичністю падають?

Іноді я прокидаюся посеред ночі від отого «клац!» і  — довготривала тиша… Наступного «клац!»  чекати довгенько,  і  я  знову засинаю…

Саме в цій тиші я відчуваю, що мені бракує голосу – мого або чийогось. В оцій мертвій тиші будь-який голос – це  життя.  Є люди, які люблять мовчати, але буває  час, коли говорити треба. Це коли нам дуже добре і коли нам дуже погано. Коли нам дуже погано, ми маємо з кимсь цим поділитися. Навіть коли поруч немає близької людини, якій ми довіряємо, говорити треба.

Можна говорити з собою, звертаючись до себе від третьої особи. От я собі кажу: «Росомахо, ти молодець. Ти вже майже дві доби  витримала, ти не тремтиш від страху, не плачеш від того, що тобі  сумно самій,  не скімлиш, що  тобі чогось бракує, зберігаєш позитивний погляд на ситуацію…»

Коли б було не так, я дозволила б собі поплакати і сказала:  «Роско, то нормально, що ти боїшся. Всі бояться, просто хтось про це може розказати, а хтось не наважується. І той,  хто мовчить,  думає, що він такий сміливий… Насправді ж його страх все одно якось проявляється, — буває, він трансформується в агресію  щодо інших людей чи дратівливість.  То ліпше б сказав: «Люди добрі, мені кепсько, я боюся…» Його б зрозуміли…

Якщо тобі сумно чи страшно, свої почуття  можна  вилити в щоденник, він не засудить, не візьме на кпини…

А коли тобі дуже добре… ну поділися ж ти хоча б с ким-небудь!

Мені завжди  хочеться ділитися хорошим. Коли переповнюють почуття,  б’ють через край, — на те неможливо поставити пломбу.

Я дуже люблю тих людей, які раді розділити мою радість. Бо радість розділити готовий не кожен. Скажу крамольне – люди швидше готові тобі поспівчувати, аніж за тебе потішитися. Чи не через зверхність і заздрість?

 

Так, у Карпатських сольниках я все-таки зустрічаю на маршруті людей. Ми вклоняємося одне одному, вітаємося, можемо перекинутися якимись фразами стосовно стежки чи погоди, але це не порушує моєї самотності, а лише, так би мовити, присмачує її. Вибір є, та я роблю його на користь  самоти. Можливість вибору дає відчуття свободи.

Є ще одна причина, чого  в горах я не відчуваю певного дискомфорту (назвемо це так…), який  відчуваю тут.

Там – відчуття простору,  можливість кудись втекти  від тої чи іншою загрози, якщо не на всі чотири сторони, то хоча б на дві.  На верхотурі «в разі чого» є кого попросити про допомогу, навіть коли на якомусь відрізку шляху немає мобільного  зв’язку, —  треба просто почекати, хтось обов’язково пройде повз тебе й покаже дорогу, якщо ти зблукала.

А тут, під землею, – нікуди не втечеш.

 

Коридор 3 з зірками

 

Ніхто не прийде, аж поки не закінчиться термін твого запланованого перебування біля Горбоконика.

Отже ти змушений працювати зі своїми страхами власними резервами.

Що й роблю.

 

Я вмикаю й вимикаю ліхтарик – порівнюю відчуття свого тіла.

Авжеж, в  темноті страху  немає. Я виловлюю його саме тоді, коли починаю бачити.  А що бачу? Сім бічних  коридорів, які насправді  нікуди  мене не виведуть.

Воно начебто вихід є, та коли б я пішла будь-яким з цих ходів, він завів би мене у  безвихідь.

Перед початком маршруту я роздивлялася  карту Млинків і зрозуміла, що ніяка  логіка мене  звідси не виведе.

 

план печери

 

Єдиний орієнтир,  який міг би вказати  на прохідність  коридору —  «витертість» каменів. Декотрі  — просто-таки відполіровані, як от «Шоколадка», ми  через неї проходили  з хлопцями. В «Шоколадки»  є  кілька назв, в тому числі й не літературна – зі згадкою того місця, яким той камінь полірують, сповзаючи з нього. Але куди  від тої «шоколадки» рухатися до виходу? Вперед? Назад? Ліворуч? Праворуч?

Оця ситуація, що виходи —  є, але ти ними не пройдеш….

В житті такого не буває?

 

Ти потрапив у скруту,  і всі тобі  кажуть: «Ну що це ти? Роби так і так! Ми робили, в нас вийшло!»

Але це їхній вихід, бо  —  знають, можуть, здатні… Це не твій вихід, бо ти з тих чи інших причин  ще не готовий ним вибратися. Ти знаєш всі обставини свого життя, а вони їх не знають.

І  замість того, щоб підбадьорити,  це «нуж бо, нуж бо» тебе паралізує.

Вони кажуть «це просто».

Бо це ДЛЯ НИХ просто.

Вони кажуть «отим лівим коридором».

А для тебе це  — пастка, бо в  темноті ти втрачаєш орієнтири й  лівий можеш запросто  переплутати з правим….

Ті люди кажуть тобі  «гей-гой, давай-давай, вперед!», але не кажуть того, що насправді може тебе підбадьорити – «ми з тобою».

Не треба навіть казати «не бійся», просто «ми тут, ми підстрахуємо».

 

Той чоловік, який раптом постав у моїй пам’яті в печері…

Він  створив  ситуацію безвиході, яка посіяла в мені невпевненість у собі. Зброя є, але я не можу її застосувати, поруч мешкають  люди, та  вони мені не  допоможуть, бо не знають про мої небезпеку (я в замкненому просторі й покликати їх не можу). Маю глузд, уміння вести переговори й навіть переконувати людей, правда й логіка — за мною,  але… Це вміння, ці правда й логіка не мають реальної сили, бо – неадекват.

Ці коридори не ведуть нікуди…

Авжеж, коли  бодай якийсь  вихід є  – важкий, тісний, небезпечний, брудний, але вихід, —  я  пройду, пролізу на череві, зігнуся в три погибелі, протиснуся.

Коли ж його геть не бачу…

Що сталося тоді, багато років тому?

Я не могла вийти, але  до помешкання  увійшли… Допомога прийшла ззовні… Я на неї геть не сподівалася…

 

Я відштовхуюсь від свого минулого і знаходжу себе в печері  з  «запломбованими» для мене  коридорами, з відчуттям безвиході, з усіма отими брижами, холодком  і  тисненням у грудях….

Уявляю собі потужній посил світла… Це якийсь промінь, що пробиває склепіння печери й освітлює мене. Цей промінь —  не від людей, а  від того, Хто створив усе, для Нього немає  перешкод.

Він знає всі ходи й виходи. Він може  повести  мене саме тим коридором, який ще не відкрито й не нанесено на карту, про який я навіть і не здогадуюся.

Він  знає всі мої ситуації й  чує моє серце (тут врешті і я його відчула, отой ритмічний стукіт гарного наповнення, який  засвідчив, що я живу,  і в мене все в порядку).

Всесильний Промінь світла …  Може, Він і не виведе тебе  до самого виходу, але виведе туди, де ти почуєш легкий протяг, ознаку того,  що  вихід  близько, а  далі – сама.

Далі   зможеш і подужаєш, бо тобі  не вперше…

А, може, хтось увійде, бо його до тебе послано…

Цей протяг можна  назвати миром у душі… Коли не боїшся і не мучишся сумнівами, просто просуваєшся вперед.

Вихід з кожної печери завжди є.

І в тебе вихід ЗАВЖДИ Є.

 

Сьогодні  я  прокинулася з думкою про цей Промінь і відчула, що мені стало простіше й легше. Печера потихеньку стає моїм другом, а не ворогом, вона надає мені можливостей, а не забирає їх.

Із  здивуванням помітила, що з мого тіла вийшла напруга, отой страх, що спускався в живіт, що розливався в мені  холодними струмочками, витік з мене геть…

Починається новий етап?

 

(закінчення в наступній серії)

 Глава 10

 

 



Оставить комментарий