Малосольник з Горбокоником
ГЛАВА 9, де я знаходжу вихід із безвиході
Експериментую зі світлом і темнотою, з тишею й звуком.
Ось, наприклад, прокладаю шлях до Горбоконика з вимкненим ліхтариком.
На дев’ятнадцятому кроці від моєї лежанки вже починається відгалуження. А якщо під час прогулянки в мене перегорить ліхтарик? Із заплющеними очима втрачаю відчуття реальності, відчуття простору. Про всяк випадок беру «на прогулянку» запасний ліхтарик, від думки, що можу потрапити не в той коридор стає не по собі…
Із заплющеними очима шлях ніби подовжується, ти думаєш «ось тут уже має бути Горбоконик», а його немає… Відкриваєш очі – камінь значно далі.
Вслухаюся в моторошну тишу… Вона така стерильна, що часом чується гудінням, озивається звуками, які насправді звучать не в печері, а в мені… Це не чиїсь кроки, а гупання мого серця, не стогін сторонньої людини – в моєму череві щось забурчало.
Згадую свій перший діалог із Сергієм Конопельком.
— Ти стільки років приїздив сюди аж зі своєї Білорусі, бо там печер немає. Що в ній хорошого, в печері?
— Тиша.
А мені вона тисне на барабанні перетинки.
В гірських сольниках тиша не напружує, бо там вона є живою. Тенькання пташки, легенький вітерець, який шелестить листям, рипіння старого дерева — це все природні звуки….Вони нагадують про те, що життя триває . А тут воно наче застигло, тут нічого не відбувається.
Навіть кажани зараз сплять .
Я ловлю себе на тому, що охоче послухала б їхній писк…
Зрідка я чую клацання…
Хочу записати на диктофон ті краплі, які, напевне, зливаються в одну й падають долу, але не можу їх знайти. Звідки вони витікають? З якою періодичністю падають?
Іноді я прокидаюся посеред ночі від отого «клац!» і — довготривала тиша… Наступного «клац!» чекати довгенько, і я знову засинаю…
Саме в цій тиші я відчуваю, що мені бракує голосу – мого або чийогось. В оцій мертвій тиші будь-який голос – це життя. Є люди, які люблять мовчати, але буває час, коли говорити треба. Це коли нам дуже добре і коли нам дуже погано. Коли нам дуже погано, ми маємо з кимсь цим поділитися. Навіть коли поруч немає близької людини, якій ми довіряємо, говорити треба.
Можна говорити з собою, звертаючись до себе від третьої особи. От я собі кажу: «Росомахо, ти молодець. Ти вже майже дві доби витримала, ти не тремтиш від страху, не плачеш від того, що тобі сумно самій, не скімлиш, що тобі чогось бракує, зберігаєш позитивний погляд на ситуацію…»
Коли б було не так, я дозволила б собі поплакати і сказала: «Роско, то нормально, що ти боїшся. Всі бояться, просто хтось про це може розказати, а хтось не наважується. І той, хто мовчить, думає, що він такий сміливий… Насправді ж його страх все одно якось проявляється, — буває, він трансформується в агресію щодо інших людей чи дратівливість. То ліпше б сказав: «Люди добрі, мені кепсько, я боюся…» Його б зрозуміли…
Якщо тобі сумно чи страшно, свої почуття можна вилити в щоденник, він не засудить, не візьме на кпини…
А коли тобі дуже добре… ну поділися ж ти хоча б с ким-небудь!
Мені завжди хочеться ділитися хорошим. Коли переповнюють почуття, б’ють через край, — на те неможливо поставити пломбу.
Я дуже люблю тих людей, які раді розділити мою радість. Бо радість розділити готовий не кожен. Скажу крамольне – люди швидше готові тобі поспівчувати, аніж за тебе потішитися. Чи не через зверхність і заздрість?
Так, у Карпатських сольниках я все-таки зустрічаю на маршруті людей. Ми вклоняємося одне одному, вітаємося, можемо перекинутися якимись фразами стосовно стежки чи погоди, але це не порушує моєї самотності, а лише, так би мовити, присмачує її. Вибір є, та я роблю його на користь самоти. Можливість вибору дає відчуття свободи.
Є ще одна причина, чого в горах я не відчуваю певного дискомфорту (назвемо це так…), який відчуваю тут.
Там – відчуття простору, можливість кудись втекти від тої чи іншою загрози, якщо не на всі чотири сторони, то хоча б на дві. На верхотурі «в разі чого» є кого попросити про допомогу, навіть коли на якомусь відрізку шляху немає мобільного зв’язку, — треба просто почекати, хтось обов’язково пройде повз тебе й покаже дорогу, якщо ти зблукала.
А тут, під землею, – нікуди не втечеш.
Ніхто не прийде, аж поки не закінчиться термін твого запланованого перебування біля Горбоконика.
Отже ти змушений працювати зі своїми страхами власними резервами.
Що й роблю.
Я вмикаю й вимикаю ліхтарик – порівнюю відчуття свого тіла.
Авжеж, в темноті страху немає. Я виловлюю його саме тоді, коли починаю бачити. А що бачу? Сім бічних коридорів, які насправді нікуди мене не виведуть.
Воно начебто вихід є, та коли б я пішла будь-яким з цих ходів, він завів би мене у безвихідь.
Перед початком маршруту я роздивлялася карту Млинків і зрозуміла, що ніяка логіка мене звідси не виведе.
Єдиний орієнтир, який міг би вказати на прохідність коридору — «витертість» каменів. Декотрі — просто-таки відполіровані, як от «Шоколадка», ми через неї проходили з хлопцями. В «Шоколадки» є кілька назв, в тому числі й не літературна – зі згадкою того місця, яким той камінь полірують, сповзаючи з нього. Але куди від тої «шоколадки» рухатися до виходу? Вперед? Назад? Ліворуч? Праворуч?
Оця ситуація, що виходи — є, але ти ними не пройдеш….
В житті такого не буває?
Ти потрапив у скруту, і всі тобі кажуть: «Ну що це ти? Роби так і так! Ми робили, в нас вийшло!»
Але це їхній вихід, бо — знають, можуть, здатні… Це не твій вихід, бо ти з тих чи інших причин ще не готовий ним вибратися. Ти знаєш всі обставини свого життя, а вони їх не знають.
І замість того, щоб підбадьорити, це «нуж бо, нуж бо» тебе паралізує.
Вони кажуть «це просто».
Бо це ДЛЯ НИХ просто.
Вони кажуть «отим лівим коридором».
А для тебе це — пастка, бо в темноті ти втрачаєш орієнтири й лівий можеш запросто переплутати з правим….
Ті люди кажуть тобі «гей-гой, давай-давай, вперед!», але не кажуть того, що насправді може тебе підбадьорити – «ми з тобою».
Не треба навіть казати «не бійся», просто «ми тут, ми підстрахуємо».
Той чоловік, який раптом постав у моїй пам’яті в печері…
Він створив ситуацію безвиході, яка посіяла в мені невпевненість у собі. Зброя є, але я не можу її застосувати, поруч мешкають люди, та вони мені не допоможуть, бо не знають про мої небезпеку (я в замкненому просторі й покликати їх не можу). Маю глузд, уміння вести переговори й навіть переконувати людей, правда й логіка — за мною, але… Це вміння, ці правда й логіка не мають реальної сили, бо – неадекват.
Ці коридори не ведуть нікуди…
Авжеж, коли бодай якийсь вихід є – важкий, тісний, небезпечний, брудний, але вихід, — я пройду, пролізу на череві, зігнуся в три погибелі, протиснуся.
Коли ж його геть не бачу…
Що сталося тоді, багато років тому?
Я не могла вийти, але до помешкання увійшли… Допомога прийшла ззовні… Я на неї геть не сподівалася…
Я відштовхуюсь від свого минулого і знаходжу себе в печері з «запломбованими» для мене коридорами, з відчуттям безвиході, з усіма отими брижами, холодком і тисненням у грудях….
Уявляю собі потужній посил світла… Це якийсь промінь, що пробиває склепіння печери й освітлює мене. Цей промінь — не від людей, а від того, Хто створив усе, для Нього немає перешкод.
Він знає всі ходи й виходи. Він може повести мене саме тим коридором, який ще не відкрито й не нанесено на карту, про який я навіть і не здогадуюся.
Він знає всі мої ситуації й чує моє серце (тут врешті і я його відчула, отой ритмічний стукіт гарного наповнення, який засвідчив, що я живу, і в мене все в порядку).
Всесильний Промінь світла … Може, Він і не виведе тебе до самого виходу, але виведе туди, де ти почуєш легкий протяг, ознаку того, що вихід близько, а далі – сама.
Далі зможеш і подужаєш, бо тобі не вперше…
А, може, хтось увійде, бо його до тебе послано…
Цей протяг можна назвати миром у душі… Коли не боїшся і не мучишся сумнівами, просто просуваєшся вперед.
Вихід з кожної печери завжди є.
І в тебе вихід ЗАВЖДИ Є.
Сьогодні я прокинулася з думкою про цей Промінь і відчула, що мені стало простіше й легше. Печера потихеньку стає моїм другом, а не ворогом, вона надає мені можливостей, а не забирає їх.
Із здивуванням помітила, що з мого тіла вийшла напруга, отой страх, що спускався в живіт, що розливався в мені холодними струмочками, витік з мене геть…
Починається новий етап?
(закінчення в наступній серії)