К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

 

ГЛАВА 8з якої ви дізнаєтесь, як  Росомаха розкошує

 

  Розслабилося щось під черепом, вже не так тисне на груди,  захотілося зробити кілька глибоких вдихів  і видихів. Почуття страху як би опустилося нижче, в живіт. І там це відчуття розтяглося якоюсь однією  лінією над попереком…

    Ноги й руки починаю відчувати,  спершу вони були якимись ватяними, тепер погострішали…

 

Авжеж, це страх,  одначе голова працює в звичному режимі – споглядаю, розмірковую…  Згадую людей, яких колись боялася, і  почуття  ірреальності цієї печери зникає. Натомість  з’являється  думка, що, можливо, наші страхи, пов’язані з навколишнім середовищем,   —  це лише  відбиток страхів,  які ми носимо в собі з дитинства. «Голоси»,  що їх  люди  «чують»  у  печері,  й ті страшилки  про білого спелеолога чи  батареєчника —  наче дають нам право означити й  озвучити свої страхи. Боятися-бо білого спелеолога – це  нормально, а ось страх бути покинутим чи зрадженим треба в собі придавити… Його успішній людині відчувати  не личить…

А може нам треба таки зустрітися з ним – лицем в лице —  і врешті висловити тому «білому спелеологу» чи «батареєчнику»  все, що не доказано?

Тепер ми можемо зробити це по-дорослому, бо ми вже не малі діти, не безпомічні жертви минулого…

 

Посмертна маска білого спелеолога. бідний Йорік

 

Посмертна маска білого спелеолога, або хтось так йому спереляку вліпив…

* фото Сергія Конопелька.

 

Згадую тих, хто чекає мене на поверхні. І розумію, що ця печера вже належить не лише мені. Оті  дивовижні  кам’яні узори,  «зірки»,  впаяні в склепіння,  в стіни й навіть розсипані на долівці, мерехтіння кристалів…  .

 

Печерні дорогоцінностіи

 

* Ювелірні прикраси, які в мене викликають справжній захват…

 

І   з’являється  незбориме бажання про це комусь розказати інакше  воно мене просто розірве зсередини…

Треба трошки скучити за людьми й вщерть наповнити себе, щоб  було чим  поділитися…

 

За київським часом  23 година. Це означає, що я можу піти в ліжко. Ліжка, щоправда,  немає, є три карімати.  Замість пухової ковдри – синтапоновий  спальник (бо пух вбирає вологу, а її тут  100%).  У спальнику  затишно, бо він огортає мене  з усіх боків, ще й можна накритися капюшоном.  Трошки незвично ночувати  під «зірками»  без намету, але  ж це — новий досвід і нові враження!

До речі,  перевіримо версію, що в печері  людина спить довше, ніж на поверхні.

 

Ніч пройшла спокійно, я  не прокидалася. Снилося щось із міського життя  — якісь вулички, чиїсь квартири… Хтось поглядав на мене з віконечка, трохи відсунувши фіранку.

Це щось схоже на те, що я роблю в печері… Я дивлюся на себе як би збоку…

Пів на шосту. Скільки ж я спала? Шість з половиною годин. Дивно…  Напередодні не виспалася, ще й пройшла, хоч  і коротенький, та все ж маршрут –  від вхідного залу до Горбоконика.. Але мені  вистачило такого короткого «тихого» часу.

В печері я не втомлююся, бо живу в своєму ритмі – все роблю неквапливо.  На поверхні, прослуховуючи свої диктофонні  записи,  я  буду здивована тим, що говорю повільно, лагідно, м’яко… Дам  прослухати ці записи  Паші, він скаже, що тембр голосу  в мене став особливо приємним, якимсь оксамитовим, він подіяв на мого друзяку заспокійливо – як колискова…

 

Ось він секрет жіночої привабливості – НЕ ПОСПІШАТИ, бо на бігу не розкриється твоя душа, не розкрилиться твоя ніжність і лагідність.

Ви помітили, що ділові жінки рідко бувають м’якими й лагідними?  Вони ж змушені завжди й скрізь поспішати. За добу їм треба встигнути навести лад і на роботі , й вдома,  розібратися з паперами й сантехніком,  доччиною двійкою з математики, чоловіковими сорочками, ще й з кремом для обличчя. Не забути подзвонити, оплатити, відправити, виправити, розпорядитися, проконтролювати, дати прочуханки, заохотити, з’ясувати, переговорити, вирішити, розрахувати, вирахувати, виділити, видалити… Скажіть, коли ж їй стати прекрасною????  Вона навіть любов свою змушена віддавати поспіхом…

В печеру!

Всіх  ділових жінок до печери!

Нехай їхні чоловіки —  ті, що на поверхні, навчаться  вирішувати бодай якісь питання  самостійно. Навчаться  сумувати за своєю половиною,  хвилюватися за неї, а вона під цю пору  нехай буде спокійною, як сплячий кажан.

Спокійна й позитивно налаштована жінка завжди приваблива, особливо коли  вона в оточенні зірок ще й у «гламурненькому  комбезику».

Авжеж,  у поході я не вживаю парфумів, хоча їх дуже люблю.  Легкий шарм  косметики теж не завжди тут буває  доречним. І  про пахучу піночку в ванній треба забути, навіть просто думку про гарячу воду викинути з голови. Я навчилася  за тим усім у походах  не сумувати. Є річка, — пірнаємо, немає  — обливаємося тим, що є. А коли й це не випадає  – вологі серветки.

Маю власний секрет виживання в будь-яких похідно-польових умовах. Ось він.

Те, що можеш робити в печері, в лісі,  в горах, —  треба  робити, а те, що, за визначенням,  зробити в цих умовах  не можливо (скажімо, прийняти  зараз гарячий душ, випити чашку чаю чи поїсти борщу), сприймати  як частину тої екзотики й  романтики,  за якими, власне,  й вирушають у мандри. Або  —  як перевірку себе на нові якості й нові можливості: а ну як я без душу, без гарячого чаю? Залишуся  мандрьохою «с чєловєчєскім ліцом» чи обернуся на кинутого в яму песика, що скімлить і скімлить у надії, що хтось його витягне звідти й приголубить?

І якщо певні обмеження  й  незручності   розглядати саме так – як  пригоди, а не муки на твою бідну голову, то те, що нам заважає, те нам допоможе. Воно стає об’єктом гумору, веселощів, а весела людина  завжди приваблива – навіть  коли  «Шанель № 5»  вона залишила вдома…

Складні моменти в сольниках  я присмачую самоіронією.

Отак в мене й виходить жити  в вогкій, холодній, темній печері  без гарячих страв та напоїв і одержувати  насолоду  від того, що я від цього можу одержувати  насолоду.

 

13 година за київським часом,  16-го  лютого.  Це означає завершення першого із двох етапів мого малосольника. Я перебула тут, у печері, першу добу. Для  мене це дуже урочистий момент, і я його хочу відсвяткувати. Для цього я щось приберегла.

 

Святковий стіл

 

Запалюю свічку,  яку дали мені хлопці, вимикаю ліхтарик і сідаю за святковий стіл. Святковий стіл – це мій карімат, іншого немає… Буду самопригощатися  улюбленими   ласощами – мигдалем в йогурті .

Щодо напоїв, то святкувати можна й  без шампанського. В мене є аква віта – вода  життя (не плутати з оковитою!). Вода не київська  (хлорована водопровідна), а кринична – чистісінька й прозора, як сльоза.  Її можна смакувати…

Зіркове оточення в напівтемряві підкреслює урочистість моменту.

Мене просто заливають почуття…

Згадала, як колись довелося пожити  в чи то п’яти- , чи то чотиризірковому готелі за кордоном. Мені запам’яталася розкіш, що оточувала мене, але не запам’яталися мої почуття в отій розкоші. Та їх, можливо, й не було. Хіба що здивування: он як, виявляється, багаті люди живуть…

Але  через багато років  я зберегла в собі (я досі його несу по життю) отой стан спокою,  умиротворення й  душевного затишку, який пережила, ночуючи в звичайній чукотській яранзі  — в кукулі, спальнику з оленячого хутра.

І мій самотній намет під Говерлою з відчуттям, що я —  цариця всієї прилеглої території,  бо на багато кілометрів – нікого, лише я й гори….

І  січневий світанок  на полонині в Карпатах – з акварелями у вікнах колиби, із запахом  димку з грубки, яка геть не зігріває  помешкання зі щілинами в підлозі й  кількома шибками, затягнутими звичайними поліетиленовими пакетами.

Це все живе в мені й досі – яскраво, чітко, бентежно.  Рокам цього не вбити.

 

…Я вирушаю до сусідньої зали, до навіки припнутого там Горбоконика і звеселяю його піснями. Акустика – неймовірна, філармонія, колонна зала консерваторії…

 

Концертна зала з горбокоником

 

Голос мій вже відстібнувся, відв’язався від усіх «не можна-не гарно-не солідно», зірвався з ланцюга  й  злетів під склепіння. Сцена задрапірована  зірками, прикрашена дивовижним різьбленням і «печернім снігом»…

 

Різблення концертної зали

 

Драпіровка сцени

 

Я не підбираю пісні, а просто відкриваю душу і вони вилітають із неї, наче голуби з голубника: українські балади, російські романси,  грецькі пісні, навіть арабська мелодія виринула  зі  студентських  років…

Сама зриваюся оплесками, сама кричу «браво!»

Я не оцінюю свій голос, оцінюю ситуацію.

Сьогоднішній день і сьогоднішня ніч, безперечно, увійдуть  в  історію.

В мою особисту історію.

 

(далі буде)

 

 Глава 9

 

 

 

 



Оставить комментарий