ГЛАВА 8, з якої ви дізнаєтесь, як Росомаха розкошує
Розслабилося щось під черепом, вже не так тисне на груди, захотілося зробити кілька глибоких вдихів і видихів. Почуття страху як би опустилося нижче, в живіт. І там це відчуття розтяглося якоюсь однією лінією над попереком…
Ноги й руки починаю відчувати, спершу вони були якимись ватяними, тепер погострішали…
Авжеж, це страх, одначе голова працює в звичному режимі – споглядаю, розмірковую… Згадую людей, яких колись боялася, і почуття ірреальності цієї печери зникає. Натомість з’являється думка, що, можливо, наші страхи, пов’язані з навколишнім середовищем, — це лише відбиток страхів, які ми носимо в собі з дитинства. «Голоси», що їх люди «чують» у печері, й ті страшилки про білого спелеолога чи батареєчника — наче дають нам право означити й озвучити свої страхи. Боятися-бо білого спелеолога – це нормально, а ось страх бути покинутим чи зрадженим треба в собі придавити… Його успішній людині відчувати не личить…
А може нам треба таки зустрітися з ним – лицем в лице — і врешті висловити тому «білому спелеологу» чи «батареєчнику» все, що не доказано?
Тепер ми можемо зробити це по-дорослому, бо ми вже не малі діти, не безпомічні жертви минулого…
Посмертна маска білого спелеолога, або хтось так йому спереляку вліпив…
* фото Сергія Конопелька.
Згадую тих, хто чекає мене на поверхні. І розумію, що ця печера вже належить не лише мені. Оті дивовижні кам’яні узори, «зірки», впаяні в склепіння, в стіни й навіть розсипані на долівці, мерехтіння кристалів… .
* Ювелірні прикраси, які в мене викликають справжній захват…
І з’являється незбориме бажання про це комусь розказати інакше воно мене просто розірве зсередини…
Треба трошки скучити за людьми й вщерть наповнити себе, щоб було чим поділитися…
За київським часом 23 година. Це означає, що я можу піти в ліжко. Ліжка, щоправда, немає, є три карімати. Замість пухової ковдри – синтапоновий спальник (бо пух вбирає вологу, а її тут 100%). У спальнику затишно, бо він огортає мене з усіх боків, ще й можна накритися капюшоном. Трошки незвично ночувати під «зірками» без намету, але ж це — новий досвід і нові враження!
До речі, перевіримо версію, що в печері людина спить довше, ніж на поверхні.
Ніч пройшла спокійно, я не прокидалася. Снилося щось із міського життя — якісь вулички, чиїсь квартири… Хтось поглядав на мене з віконечка, трохи відсунувши фіранку.
Це щось схоже на те, що я роблю в печері… Я дивлюся на себе як би збоку…
Пів на шосту. Скільки ж я спала? Шість з половиною годин. Дивно… Напередодні не виспалася, ще й пройшла, хоч і коротенький, та все ж маршрут – від вхідного залу до Горбоконика.. Але мені вистачило такого короткого «тихого» часу.
В печері я не втомлююся, бо живу в своєму ритмі – все роблю неквапливо. На поверхні, прослуховуючи свої диктофонні записи, я буду здивована тим, що говорю повільно, лагідно, м’яко… Дам прослухати ці записи Паші, він скаже, що тембр голосу в мене став особливо приємним, якимсь оксамитовим, він подіяв на мого друзяку заспокійливо – як колискова…
Ось він секрет жіночої привабливості – НЕ ПОСПІШАТИ, бо на бігу не розкриється твоя душа, не розкрилиться твоя ніжність і лагідність.
Ви помітили, що ділові жінки рідко бувають м’якими й лагідними? Вони ж змушені завжди й скрізь поспішати. За добу їм треба встигнути навести лад і на роботі , й вдома, розібратися з паперами й сантехніком, доччиною двійкою з математики, чоловіковими сорочками, ще й з кремом для обличчя. Не забути подзвонити, оплатити, відправити, виправити, розпорядитися, проконтролювати, дати прочуханки, заохотити, з’ясувати, переговорити, вирішити, розрахувати, вирахувати, виділити, видалити… Скажіть, коли ж їй стати прекрасною???? Вона навіть любов свою змушена віддавати поспіхом…
В печеру!
Всіх ділових жінок до печери!
Нехай їхні чоловіки — ті, що на поверхні, навчаться вирішувати бодай якісь питання самостійно. Навчаться сумувати за своєю половиною, хвилюватися за неї, а вона під цю пору нехай буде спокійною, як сплячий кажан.
Спокійна й позитивно налаштована жінка завжди приваблива, особливо коли вона в оточенні зірок ще й у «гламурненькому комбезику».
Авжеж, у поході я не вживаю парфумів, хоча їх дуже люблю. Легкий шарм косметики теж не завжди тут буває доречним. І про пахучу піночку в ванній треба забути, навіть просто думку про гарячу воду викинути з голови. Я навчилася за тим усім у походах не сумувати. Є річка, — пірнаємо, немає — обливаємося тим, що є. А коли й це не випадає – вологі серветки.
Маю власний секрет виживання в будь-яких похідно-польових умовах. Ось він.
Те, що можеш робити в печері, в лісі, в горах, — треба робити, а те, що, за визначенням, зробити в цих умовах не можливо (скажімо, прийняти зараз гарячий душ, випити чашку чаю чи поїсти борщу), сприймати як частину тої екзотики й романтики, за якими, власне, й вирушають у мандри. Або — як перевірку себе на нові якості й нові можливості: а ну як я без душу, без гарячого чаю? Залишуся мандрьохою «с чєловєчєскім ліцом» чи обернуся на кинутого в яму песика, що скімлить і скімлить у надії, що хтось його витягне звідти й приголубить?
І якщо певні обмеження й незручності розглядати саме так – як пригоди, а не муки на твою бідну голову, то те, що нам заважає, те нам допоможе. Воно стає об’єктом гумору, веселощів, а весела людина завжди приваблива – навіть коли «Шанель № 5» вона залишила вдома…
Складні моменти в сольниках я присмачую самоіронією.
Отак в мене й виходить жити в вогкій, холодній, темній печері без гарячих страв та напоїв і одержувати насолоду від того, що я від цього можу одержувати насолоду.
13 година за київським часом, 16-го лютого. Це означає завершення першого із двох етапів мого малосольника. Я перебула тут, у печері, першу добу. Для мене це дуже урочистий момент, і я його хочу відсвяткувати. Для цього я щось приберегла.
Запалюю свічку, яку дали мені хлопці, вимикаю ліхтарик і сідаю за святковий стіл. Святковий стіл – це мій карімат, іншого немає… Буду самопригощатися улюбленими ласощами – мигдалем в йогурті .
Щодо напоїв, то святкувати можна й без шампанського. В мене є аква віта – вода життя (не плутати з оковитою!). Вода не київська (хлорована водопровідна), а кринична – чистісінька й прозора, як сльоза. Її можна смакувати…
Зіркове оточення в напівтемряві підкреслює урочистість моменту.
Мене просто заливають почуття…
Згадала, як колись довелося пожити в чи то п’яти- , чи то чотиризірковому готелі за кордоном. Мені запам’яталася розкіш, що оточувала мене, але не запам’яталися мої почуття в отій розкоші. Та їх, можливо, й не було. Хіба що здивування: он як, виявляється, багаті люди живуть…
Але через багато років я зберегла в собі (я досі його несу по життю) отой стан спокою, умиротворення й душевного затишку, який пережила, ночуючи в звичайній чукотській яранзі — в кукулі, спальнику з оленячого хутра.
І мій самотній намет під Говерлою з відчуттям, що я — цариця всієї прилеглої території, бо на багато кілометрів – нікого, лише я й гори….
І січневий світанок на полонині в Карпатах – з акварелями у вікнах колиби, із запахом димку з грубки, яка геть не зігріває помешкання зі щілинами в підлозі й кількома шибками, затягнутими звичайними поліетиленовими пакетами.
Це все живе в мені й досі – яскраво, чітко, бентежно. Рокам цього не вбити.
…Я вирушаю до сусідньої зали, до навіки припнутого там Горбоконика і звеселяю його піснями. Акустика – неймовірна, філармонія, колонна зала консерваторії…
Голос мій вже відстібнувся, відв’язався від усіх «не можна-не гарно-не солідно», зірвався з ланцюга й злетів під склепіння. Сцена задрапірована зірками, прикрашена дивовижним різьбленням і «печернім снігом»…
Я не підбираю пісні, а просто відкриваю душу і вони вилітають із неї, наче голуби з голубника: українські балади, російські романси, грецькі пісні, навіть арабська мелодія виринула зі студентських років…
Сама зриваюся оплесками, сама кричу «браво!»
Я не оцінюю свій голос, оцінюю ситуацію.
Сьогоднішній день і сьогоднішня ніч, безперечно, увійдуть в історію.
В мою особисту історію.
(далі буде)