К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 7,  де будуть розборки з темнотою

 

Первісно план свого малосольника  я уявляла двоетапним – світлий і темний періоди. Спершу хотілося пожити, роздивляючись все навкруги й  запам’ятовуючи орієнтири, відтак хтось мав прийти в моє лігво й забрати від мене всі джерела світла (щоб не було спокуси ними скористатися). Я відмовилася від цього плану, бо мені шкода було тричі ганяти сюди Івана (тричі напружувати людину, яка мешкає навіть не в Заліссі, а в іншому селі було б  егоїстично). Тому на другу добу я  планувала просто вимкнути ліхтарики й силою волі їх не вмикати. Отак  мала б визначити, як почуватимуся на самоті не лише в цілковитій тиші, а й у цілковитому мороці.

Коли ми говорили про це з Сергієм Конопельком, він сказав, що, може, й сам колись зважиться на такий експеримент. Та навіть зі світлом  залишитися наодинці з печерою поки що не випадає.

 

Сережа Конопелко

 

Якщо розібратися, то нічого дивного в тому, що ми  боїмося мороку, немає. Коли ми обговорювали цю тему з психологом Оленою Назаренко,  вона висловилася так: «Людина – не нічна тварина. Темінь – це час диких звірів, маргіналів, злочинців і чаклунів, час антикультури. В епоху Ренесансу місяць називали «сонцем розбійників».

У печері  навіть «сонце розбійників» не світить…

 

Мені сподобалося те, як Сергій спокійно, без паніки  (я б сказало, без усякого страху), розповів про свій страх темноти.

Власне,  бажання позбутися страху темноти було однією з його спонук  до заняття  спелеологією.  За припущенням мого печерного побратима,  це  коріниться десь у дитинстві. Мабуть, страх  вибрунькувався саме з такого поєднання: темрява + самота.

В групі його страх темноти відступав, але  —  тільки тоді, коли йшов усередині групи. Коли ж його ставили замикаючим, неприємні відчуття знову  обсідали. Було враження, що за спиною не лише темнота, а якась моторошна невідомість — ось  зараз хтось підійде ззаду і торкне за плече…

Він пересилив себе і наступного року вже зміг не лише йти в ланцюжку останнім, а й на  певній відстані  від групи. Але він розумів, що поки бачить і чує групу, страх відступає, та варто лише  трохи більше віддалитися…

Наступного разу йому  вдалося й це. Він уже міг перебувати сам-один, та лише  нетривалий час – годину. Потім страх знову повертався.

Тим не менше  це був великий крок вперед. Його не може оцінити той, хто ніколи не переживав фобій, бо здається – а що ж тут такого? Ну, година в темряві… Саме тому люди, яким вдалося вийти з отої скрути, зазвичай не  розповідають про свої перемоги або роблять це неохоче.  Але як інакше підбадьорити  тих, кому ці «прості» кроки здаються нездоланними? Їм кажуть лише «нуж бо, нуж бо!», «не вигадуй дурниць», «не бери зайвого до голови»… А воно ж – ніяк…

І оту краплинку  перемоги можуть помітити й оцінити лише ті, хто заради неї себе стиснув у кулак, напружуючи всі сили…

Я з великою повагою ставлюся до людей, які зважуються говорити про свої страхи й слабкості. До речі, це ознака  сміливості й сили, бо справжній боягуз і слабак навпаки, буде удавати  з себе героя й переможця, аби ніхто не подумав, що він таким не є.

«Поступово, з кожним виходом на маршрут, страх відступав, — сказав мені Сергій. – І тепер, можливо, я зможу зважитися на ночівлю – як ти».

 

свічка

 

Коли я згадую ці його слова,  вони ще й як  підбадьорюють.

Скажу щиро, мені дуже допомогла в печері технологія долання страху чи дискомфорту (називайте, як хочете), що її  застосовував Сергій. Я  вважаю  цей його досвід певним чином універсальним.

Перше, що треба зрозуміти – що страх  гніздиться в нашій голові, він виникає з розумових процесів.

Яка його природа? Страх – це те, що має статися. Воно ще не сталося (й може не статися взагалі), але ми думаємо про нього так, наче це вже відбулося.

Отож, коли страх народжується   розумовими процесами, його можна позбутися  шляхом тих  самих процесів. Треба щось робити зі своїми думками, переключати їх з деструктиву на конструктив.

«Я вирішив, що світ печери не є ворожим до мене,  і тому він не може бажати мені зла, — розповідав мені  під час перепочинку на маршруті Сергій.  —  Отже недобре для мене може йти не ззовні, а зсередини. Тому я починаю слухати себе – своє серце, своє дихання. І розумію, що мені немає чого боятися – ось я дихаю, моє серце б’ється нормально, я спокійний… Цим я відволікаю себе від кепських  відчуттів. Мене попускає…»

Від себе додам.  Важливо не боятися свого страху,  не ставитися у зв’язку з ним до себе зневажливо, не страшитися поразок, не надто ними побиватися. Процес перемоги над ними йде параболічно. Далеко не завжди  треба  штурмувати свій страх, часом розумніше продиратися  через нього.

Особисто мені  в такі хвилини допомагає думка про те, що мій досвід (досвід подолання) зможе комусь допомогти. І ще допомагає  концентрація на  красі довкілля й незвичності ситуації, до якої я можу ставитися  з гумором.

 

Я знімаю

 

Сергій казав, що в нього не було  перфекціоністського  настрою, мовляв, не здолаю свій страх – я ніщо. Він намагався концентруватися на чомусь позитивному.  Наприклад, на  довкіллі.  Адже підземне середовище – особливе, не схоже ані на морську, ані на повітряну стихію, ані на  земні ландшафти.  Недарма люди, яким не вдалося побувати в печері, просто не можуть її собі уявити.  Якщо ви теж там ніколи ще не бували, то можете уявити цей світ завдяки  знімка Сергія.

 

Сергій знімав печеру

 

Камяна квітка

 

Кришталь СЕРГІЙ

 

КОЛЬОРОВІ КРИСТАЛИ СЕРГІЙ

 

І  якщо ви ніколи не бачили незграбної Росомахи в печері, то саме завдяки Сергію ви це можете побачити, даруйте, що не з найпривабливішої точки, а з п’ятої…

 

З двома буксирами

 

Я теж на себе подивлюся…

Не можу сказати, що я в захваті від побаченого ;)

Причину складності проходження цього відрізку маршруту  (вже потім! – але мабуть в тому був і прикол…) розкрив мені Шева.

Ушба —  технічно складна ділянка не лише тому, що основне навантаження  йде на руки й коліна. Для новачків це  стрьомний  момент,  бо  вони думають, що можуть зісковзнути вниз (стіни занадто відшліфовані!), починається паніка: «Мені бракує сил! Все, я з’їжджаю!…». І,   щоб втримати своє тіло в горизонталі,  паралельно до долівки, такі салаги, як я,  витрачають забагато енергії. В результаті мускулатура швидко втомлюється. Що, власне, зі мною й сталося – після семигодинного маршруту я  повернулася до хатинки ніяка (а в Карпатах  було що й   дев’ять годин  трьохала й нічого!).

Наприкінці маршруту  хлопці були змушені мене підсаджувати й підтягувати,  до Ушби  в цьому не було потреби.

 

Мене штовхають

 

Саме лише почуття страху  викликає  перенапруження тіла й тому  забирає в нас багато сил і енергії – навіть коли геть нічого не робимо. Ми втомлюємося від ситуації раніше, ніж вона сталася,  й  це послаблює  наш опір обставинам.

 

Але повернімося до моїх двох етапів.  Від цілодобово темного  етапу я відмовилася з однієї простої причини.

Аналізуючи відчуття свого тіла, я зрозуміла, що  в темноті страх  значно послаблюється, я відчуваю навіть певний  затишок. Отже шукати треба  по світлому, щось я бачу таке, що викликає в мені  невпевненість і почуття дискомфорту. Що саме – мають мені підказати очі, темрява вже сказала своє.

Що ж, шукатиму при світлі…

 

 (далі  буде)

 Глава 8



Оставить комментарий