К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 6, в якій я зустрічаюся з потенційним вбивцею 

 

Дивне відчуття цієї стерильної тиші… Вона  тисне на барабанні перетинки і  ввижається якимсь певним шумом, розлитим шумом, на тлі якого ти не відрізняєш конкретних звуків.  Кажуть, людській психіці  важко витримати  цей «шум», і, перебуваючи в ньому тривалий час,  вона починає  вигадувати звукову конкретику – це і є галюцинації.  Хтось у печері може почути  гітарні перебори, хтось голоси, і це не має  ніякого відношення до шизофренії. До речі, ота напружена моторошність печерної тиші — одна з причин, чого спелеологи не люблять сольників, вирушають на маршрути  хоча б парами, а частіше — групами. Щоб, окрім свого, чути бодай ще чиєсь  дихання, чиїсь кроки… І щоб було до кого заговорити.

Мені теж є  до кого заговорити.

Навіть у сольнику.

Але дивно – відчуваю якусь затисненість. Не можу зважитися на повен голос заспівати… Тут ніхто не скаже мені що я  стерялася розумом,  що пустила півня чи співаю не те, що годилося б у моєму віці  (а що годиться співати в моєму віці???)

Там, на горі, того не можна, цього не можна, те не годиться, а це не гарно, що люди подумають, як це виглядатиме… Тут можна відпружитися, забити на всі «не треба-не можна» і дозволити собі все. А я ось впівголоса  співаю, наче озираючись,  – чи не подумає щось хтось про когось…

Сольник – це можливість побути собою, а якщо тобі це не вдається, — немає на кого нарікати,  треба щось робити з власними мізками. Агов, мізки! Слухайтеся свого тіла.  Його вже перегодовано стерильністю тиші, воно зголодніло на звуки.

І я  спершу подумки, потім голосніше, голосніше відтворюю ті пісні, які ми з хлопцями, співали, повертаючись з маршрутів.

 

Як вазьму я ружу кветку,

Ды пушчу на воду,

Плыві-плыві, ружа кветка,

Да самога броду…

 

Сергій Конопелько брав  до рук гітару –  свою  стару обшарпану гітару, таке враження, що вона побувала в боях, видно, він завжди возить її з собою на такі от маршрути.  Антик затискав колінами дарбуку, Валера виймав  з наплічника сопілку  і  — понеслася  душа в рай! Обмінювалися  інструментами, і знову співали…

Повернулися  з маршруту  зморені,  й, здавалося б, ніяких сил, ніякого голосу вже  не було, але ми співали до третьої години ночі…

Це  — спорідненість на невербальному рівні, себто без усяких слів, вона на рівні душі…

Гітара, дарбука,  сопілка… Не змовляючись, хлопці  беруть це з собою «по умолчанію» —  як  туристичну снарягу, теплий одяг, джерела світла…

 

Антік з дарбукою

 

* Антик свою дарбуку розчохлив ще в поїзді

 

Валера з гітарою

* …Валера не тільки на сопілці вміє…

 

Цікаво, що, навіть подумки наспівуючи ті  пісні, які  ми співали разом, я відчуваю себе  поруч із ними, хоча тепер мої  співмаршрутники вже, мабуть, у поїзді.

 

Шева в поїзді

* Шева — «в печері», відключився від  зовнішнього світу…

 

Щогодини роблю аналіз своїх тілесних відчуттів  і відзначаю, як вони  змінюються.

 

    Хоча напруження в тілі ще цілковито не зникло (воно йде від шиї), але штир, що стирчав у голові,  вже випав, його там немає. Відчуття в грудях теж змінилося. Вже немає тих брижів, тих хвиль, що  тріпотіли в  мені, всі ці почуття злилися в область серця…

   Я відчуваю певне напруження в області серця. Це щось не чисто соматичне, а з області емоційного – серце не болить, а дає про себе знати якимось дискомфортом.

 Дивне відчуття, коли ти чуєш стукіт власного серця… Стукіт твого серця в цілковитій,  стерильній  тиші…. Це навіть трошки лякає, бо ти ж його ніколи не чуєш,  а тут відчуваєш, як воно пульсує, як скидає кров в артерії.  Ти чуєш його хіба що тоді, коли тобі кепсько – отоді ти можеш його відчути. А тут ти відчуваєш удари – досить ритмічні, хорошого наповнення…   

   В животі  напруження теж злилося в одну лінію. Рук я ще не відчуваю… Ноги  відчуваю… коліна.

 

Мій приятель-психолог загадав  мені ще одну вправу. Її, на відміну від попередньої,  треба зробити лише один раз.

Паша порадив  спробувати спонтанно видобути з пам’яті якихось людей із минулого. Потім — проаналізувати, хто з них  виринув із небуття і в якому порядку. Маю відстежити певні  зв’язки між персонажами, що прорисувалися на тлі печерної стерильності.

Мій приятель  сказав, що там,  де нічого не відволікає й не подразнює, може «вилізти на поверхню» глибоко приховане, потаємне й… несподіване.

Десь так і сталося.  Першою (!) «постала» людина, яку я останній раз бачила багато-багато років тому, якої вже й на світі нема, а отже впливати на моє життя ця особа аж ніяк не може (так я гадала до того, як вона виринула…).

Я не тримаю зла на цю людину, хоча вона могла  позбавити мене життя — була геть не адекватною. Свою агресію той чоловік, швидше за все, скеровував не на конкретну слабку  розгублену особу жіночої статі, а на якісь власні  внутрішні проблеми. Я потрапила під гарячу руку людини, в якої просто зірвало дах. Неможливо було покликати до розуму того, в кого відбулося «затьмарення».  Не можливо було розжалобити того, хто вирішив  знищити все навкруги, не жаліючи й себе самого.

Я згадую цей випадок  хіба що тоді, коли  знайомі чоловіки (досвідчені мандрівники, військові) радять мені брати з собою в сольники  якусь зброю – якщо не для знищення, то хоча б для відлякування ймовірних нападників. Мені приємно, що вони непокояться за мене й турбуються про мою безпеку, але  знаю, що реально застосувати для самозахисту зброю мені не вдасться, тому й ніколи не беру її з собою.

В мені немає потрібної для цього агресії, а зброя в руках людини, яка не здатна на справжню агресію, скидається на іграшку, з якої агресивні люди можуть хіба що покепкувати. Такий собі водяний пістолет проти  живого ведмедя…

Той неадекватний чоловік міг би бути вбитим (він про це так і не дізнався), бо  зброя була в мене напохваті (він не уявляв собі, де я тримаю сокиру для рубання дрів, а мені  було достатньо лише руку простягти). Будь-який суд (+ експертиза,  в тому числі психіатрична експертиза щодо нападника) міг би мене виправдати. Я це усвідомлювала, як усвідомлювала, що РЕАЛЬНО можу  бути вбитою (була впевнена, що вб’є) . Але… не змогла.

Це тільки в бойовиках  так просто «бабахають» на всі боки. Тато розповідав, що на фронті навіть досить моцні чоловіки, вбивши першого фашиста (!),  тяжко переживали це.  Вони в тому не признавалися, але  їхнє тіло видавало їхні переживання – воно реагувало проносом, блювотою, пропасницею…

Цікаво, чому в моїй пам’яті сплила ця постать? Чому отой  страшний епізод, який стався зі мною давно й далеко (на Курилах!),  згадала саме тут, у печері, де я захищена від будь-якого насильства, бо люди сюди не можуть зайти (Ваня сказав, що в понеділок-вівторок, себто сьогодні й завтра, на маршрутах нікого не буде, до того ж без дозволу місцевих спелеологів до печери ніхто не зайде —  вони замикають її двері).

Цей чоловік взагалі не може для мене становити ніякої небезпеки  —  після того випадку   йому ще недовго випало топтати ряст, хоча я до того не причетна.

Нема його серед живих. Хіба  я можу  його боятися?

І чи пов’язані мої тілесні  відчуття страху саме  з ним?

Над цим ще я маю думати.  Час є…

 

Аби не залежуватися й не засиджуватися, а рухатися й зігріватися (а також для  поліпшення свого душевного стану, свого тонусу) я прогулююся до Горбоконика і назад. Роздивляюся візерунки на стінах,  намагаюся  розпізнати в побаченому якісь аналогії з живим світом…

 

Два закохані створіння

 

два створіння з іншої точки6

*  Закохані  створіння прагнуть поцілунку?

 

лев чи тигр

 

* Лев чи тигр цю стежку стереже?

 

Коридор «дозволеної» прогулянки  прямий і при світлі ліхтарика в ньому ніяк не можна заблукати. Головне не заходити в бічні коридори, бо цілком ймовірно, що вони розгалужуються, можуть роздвоюватися й розтроювати, розчетверятися й  розп’ятирятися…

 

Вихід в безвихідь

 

* Вихід в безвихідь?    

 

Але… Туди страшенно манить. Страшенно манить все незвідане: а що там, за поворотом? Ти гадаєш, що там цікавіше, ніж тут, за якийсь час ти просто впевнений в цьому (бо тут тобі вже стає не так цікаво).

Чи не в кожному печерному комплексі є страшилки  як-от зал Скелета, що в печері «Кришталева» на Борщівщині.

Ніхто не знає,  коли й чому той чоловік потрапив  до кам’яної пастки, бо на ньому  навіть одяг зотлів. Залишилися лише  грубі черевики та якась монетка, викарбувана 1905  року. Дехто вважає, що це  — дезертир з австрійського війська, але один  знайомий, що повів мене до тої печери (він стоматолог), сказав, що стан зубів небораки вказує на те, що тому було за 50. Як і чому опинився  на самоті в печері  цей  літній чоловік, — про це ми вже навряд чи дізнаємося. Але пам’ятаю, що мене вразив один факт.

Від того місця, де чоловік остаточно відійшов від земних справ, до того місця, де вже відчувався протяг, за яким можна було знайти вихід із печери  — десь з півгодини повзти. Він помер за півгодини до виходу, за півгодини до перемоги, просто не знаючи, що до неї так близько…

Коли б знав, то, далебі, вижив би…

До речі, саме там, у Кришталевій,  з’явилося в мене бажання  усамітнитися в печері, і той скелет не став цьому бажанню на перешкоді…

 

Та повернімося до Млинків.

Я помітила, що  ТІЛЕСНІ  почуття  страху в мене з’являються саме  в тому місці, де починаються відгалуження  від «мого» коридору. Я боюся втрапити в бічні ходи? Але як я можу в них втрапити, коли навіть із заплющеними очима… Стоп! А з  заплющеними ж я не пробувала…

Вимикаю ліхтарик і  неквапливо  продовжую свій коротенький маршрут. Егеж! В печері я втрачаю відчуття реальності, відчуття простору.  Все в моїх думках якось переплутується…Орієнтири відсуваються на дальшу відстань, ніж вони є. Ось тут уже має бути камінь, а його немає… Розплющую очі – камінь набагато далі. Знову заплющую і за хвильку  вже  не можу збагнути, куди йти… На дев’ятнадцятому кроці від моєї лежанки  починається перше розгалуження, а всього їх тут сім… Зроблю кілька кроків  – і зупиняюся,  ще кілька кроків – і знову  стоп!

Боюся збитися на манівці, потрапити  в той вхід, з якого мені виходу немає?

Може, я боюся темряви?

(далі буде)

 Глава 7

 



Оставить комментарий