К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 5, в якій  ви побуваєте і в ресторані, і  в небі, й на Чукотці, а також відвідаєте просто Марію. І все це, — не виходячи з печери…

 

Якщо, прочитавши минулу главу, ви подумали що я потерпаю від страху, то помилилися.

Це не той паралізуючий страх, який заважає людині тверезо мислити й діяти, вбирати в себе нові враження, отримувати радість від нових відкриттів.

Тихий шепіт мого тіла хотів щось підказати мені, про що я вже забула, він може  вивести мене на якийсь новий щабель переосмислення  мого життя. Можливо, розгадка ще прийде до мене.

Тим часом в незвичних обставинах я цілком нормально почуваюся.

 

Дев’ятнадцята година…  За логікою речей,  маю зголодніти. Якщо я лише поснідала, то  повечеряти (коли вже перескочила обід) треба.

Моя спальня  обертається на  їдальню. Та ні, «їдальня» — це якось буденно. Я  смакуватиму  свою просту їжу  під склепінням,  всипаним зірками. Зірки на стінах… І – на підлозі!

 

ПІДЛОГА БРУКІВКА

 

Авжеж, ота «бруківка» під ногами теж засіяна  кристалами, хоч і не так рясно, як  печерне «небо».

Моя зіркова  вечеря…

Я зіркова леді…

 

Зірки

 

І отут  моє меню якось не вкладається в контекст… Зіркова леді їсть сало з часником.  Але  менше з тим,  геть стереотипи!  Вся справа в комбінації понять: неймовірна тиша печери – самотня  леді в гламурненькому комбінезончику – мерехтіння зірок  –  сало… Відчули колорит?

Я ще й ще вдивляюся в напливи й карнизи на стінах моєї  спальні  без ліжка, моєї кав’ярні без кави, моєї вітальні, де я нікого не вітаю.

Оті карнизи… Вони мені щось нагадують…

Щось таке із давнього, до болі далекого і разом з тим до болю близького…

Еге ж, багатоярусні  пташині базари на Чукотці!..  Чайки, калани й топірці  розкладали   там  свої гнізда й висиджували пташенят. Ти почувався серед того багатоголосного гамору, в якому був свій лад, свій сенс, свій колорит, — зайдою, який забрів на чужу територію й має чемно поводитися, аби не бути вигнаним.  І спробуй-но забрати з їхнього кубельця бодай доне яйце, спробуй винести його  звідти… Заклюють, заб’ють крилами так, що аж-аж…

Замість птахів на цих, млинківських,  поличках умостилися кристали.

 

Кристали на поличках

 

Вони тут були й будуть незалежно від тебе й твоїх зусиль. Ти теж не маєш права взяти їх з собою. Ти можеш їх лише зруйнувати, намагаючись відколупати й винести на поверхню. Там, на горі, вони стануть  купкою  камінців, що втратили свій блиск і  загадковість.

З печери не можна виносити нічого, окрім вражень.  Це таємнича казка, яка закінчується там, де закінчується  морок…

А в казці все можливо.

Уявіть собі, як дивовижно  серед холодної безлюдної печери їсти хліб домашньої  випічки.

Це хліб пані Марії…

 

ПАНІ МАРІЯ РІЖЕ ХЛІБ jpg

 

Хто з членів клубу «Кристал» не знає пані Марію? Хто не знає, — той не член клубу «Кристал». Бо вже багато років підряд ця  гостинна, добра жінка приймає й  пригощає, вислуховує й радить.

Коли я запитувала у хлопців прізвище, вони навіть розгубилися:

  • Пані Марія? Треба  буде запитати…

Просто Марія (це вже потім я зізнаюся, що вона — Марія Наконечна   з села Залісся)…

Зате дім її знайдуть із заплющеними очима.

І не лише тому, що там їх почастують гарячим, хоча й це для  підмоклих і підмерзлих спелеологів  ще й яка втіха!

 

Хлопці почуваються як вдома

 

Вона пам’ятає оцих хлопців і дівчат  (тепер солідних тьоть і дядь-спелеологів) змалечку, цікавиться їхнім життям, розпитує, коли ті приходять до неї на гостини. І  пече для них хліб – геть не такий, як з магазину.

 

Хліб пані Марії

 

«А оцю хлібину, — сказала  пані Марія на прощання, — передайте мамі Зайця («Заєць» це  багаторічний «нік» Жені Копйова, який цього разу не зміг з нами вирватися на маршрут, бо з роботи не відпустили. До речі,  він теж усамітнювався в печері!).

Колись його мама цей хліб похвалила.

 

ПАНІ МАРІЯ дарує хліб

А ось тепер скажіть, що  моя зіркова  вечеря це —  простісіньке сало й звичайнісінький хліб.

Мене теж  обдаровано…

 

Скибка хліба

 

Ще я їм  горішки, цукати й шоколад. Ці харчі я беру з собою  і в свої  сольні походи в гори, люблю їх за легкість і поживність. Перед горосходженням  малесенька дрібочка шоколаду зразу  дає енергію, а в негоду вона поліпшує настрій…

Багаття тут не розкладеш, примус теж не поставиш, бо можуть закоптитися стіни —  то є недобре для цього середовища.

Отже,  ці два дні я перебуду без  гарячого.

Переживу якось…

І ось що,  люди, вам скажу… Якщо вас гнітить страх  або невпевненість в собі, — просто добре попоїжте! Навіть коли вам не хочеться… Знайдіть собі те, що дасть вам енергію і що принесе  радість. Зовсім інше світосприйняття!

 

(далі буде)

 Глава 6



Оставить комментарий