Малосольник з Горбокоником
ГЛАВА 4, де більше запитань, аніж відповідей…
Добу 24 години (мінус сон) треба чимось заповнювати. Авжеж, за такий короткий термін я не встигну знудитися так, що це призведе до депресії, люди й довше нудьгують і нічого. Але коли нічого не робиш, час плине довше і забарвлюється в сірі тони. А тут, у печері, й так не сказати, що розмай кольорів, відтінків – як візуальних, так і звукових.
Я спеціально не брала з собою ніякої друкованої продукції, ніяких аудіо записів, щоб не відволікатися на стороннє.
Тільки я та печера.
Я маю шукати в ній і в собі щось особливе й незвичайне.
Продовжую досліджувати своє лігво й помічаю на стіні, під якою лежить мій карімат, чорні патьоки – природні. На цих патьоках мерехтіння «зірок» (кристалів) є особливо яскравим. Бачу вкраплення білої породи, схожі на лапку якогось звіра . І лише зараз помічаю, що зі спальні виходить ще один коридор, ще один хід, він піднімається вгору й різко звужується. Я не впевнена, що в цю дірку змогла б пролізти й що вона не закінчується глухим кутом… Аби з’ясувати, так це чи не так, треба надягати спелеологічний комбінезон…
Та тю на мене! Не буду ризикувати, бо якщо я в тій дірці застрягну… доведеться там перебувати багато годин – аж до визволення…
І все-таки я піднялася сюди недарма. Ближче до склепіння видно, яке воно дивовижне, багатошарове. Такі химерні форми… Наче щось ліпили з глини й не доліпили, але не доліпили дуже витончено… І в тому недоліпленні – яскраві кристали. Усі стіни – всі! – помережені «зірками». У промені ліхтарика, який ковзає туди-сюди, перебігаючи з місця на місце, вони мерехтять то тут, то там, здаються живими. Горять-переливаються…
Фіксую урочистість моменту. Де, в якому іншому місці я б побачила зірки скрізь – ліворуч, праворуч, над собою, під ногами…
Просто лягти на килимок і мріяти…
Але треба рухатися. Отож, за порадою Паші, я шопівтори години роблю зарядку. Потім вимикаю ліхтарик і намагаюся не заснути. Мені хочеться розгадати загадку свого тіла, в ньому закодована якась інформація… Чому воно видає мені сигнали страху, які я не відчуваю розумом? Воно що, розумніше від нього?
Отже, що я відчуваю? Напевне, головне – це напруження в тілі. Воно забиває всі інші почуття. І десь із моїх глибин невеличкою цівкою — відчуття холодку. Цівочка витікає знизу вгору — від діафрагми до серця. Цей холодок, напевне, і є моїм страхом?
Причина того страху є і геть не зрозумілою.
Мій другий карпатський сольник був перенасичений страхами й комплексами (перший, пройшов на суцільній ейфорії, страшок з’явився лише наприкінці маршруту, коли стало зрозуміло, що трохи заблукала, але – минулося). Це був переломний момент моїх одиночних мандрів. Згодом я зрозуміла, що саме погіршило мій морально-психологічний стан. Брак інформації!
Перед своїм одиночним походом я намагалася зібрати якомога більше відомостей про ймовірні небезпеки і те, як з них виходити, та ба… Запитувала гуцулів, чи продовжують на туристів нападати рекетири, і чи вони полюють лише на іноземців з їхніми доларами та дорогою відеотехнікою, а чи задирають і наших. У відповідь чула приблизьмо таке: «Колись нападали, було що й на наших… Ловили їх… Може й переловили… Хтозна…»
Ще я розпитувала про грозу, як від неї убезпечитися. Зрозуміла, що тут ніхто нічого не розуміє, навіть ті, хто ходить в гори давно і майже професійно.
Перед тим, як вирушити Чорногірським хребтом (новим тоді для мене маршрутом) я запитала одного знайомого, котрий знав Чорногору, як своїх п’ять пальців, де на хребті є місця спуску (щоб під час грози спуститися вниз, на долину). У відповідь почула: «Якщо гроза захопить на хребті, тобі ніякі мої поради не допоможуть».
Еге ж, загортайся в саван і повзи на кладовище…
Ще я запитувала у досвідчених мандрівників Карпатами, чи були випадки, коли на туристів нападали хижаки – рисі, вовки чи ведмеді. Відповіді були невиразними…
Один мій приятель, який Карпати сходив вздовж і впоперек, розповів, що якось йому наснилося в горах, неначе виє вовк:
- Я визирнув з намету, — справді сидить вовченя й виє…
- І що ти робив? – запитала я.
- Нічого.
- А страх?
- От не треба боятися! Як раз хижаки, ЯКЩО НАПАДАЮТЬ, то саме на тих, хто боїться. Звірі це відчувають, страх людський має певний запах…
- А як же можна подолати страх перед вовком?
— Любов’ю…
Я потім довго розмірковувала над його словами… Здається знайшла методику. Просто переконала себе, що вовк теж має право на життя, і що в своїй стихії він не такий уже й паскудний. Ось Фарлі Моует у своїй книзі «Не кричи «вовки!» описує ніжні почуття вовків-самців до самиць, їхню відданість… Як таких не любити?
Серце щодо цих звірів помітно пом’якшилося, але я не впевнена, що коли б зустріла на стежині вовка, то мене б переповнило почуття ніжності…
До свого малосольника я готувалася. Зібрала максимум інформації про те, що може викликати в мене страх під час самотнього перебування в печері.
Страх, пов’язаний з відсутністю зв’язку з тими, хто на горі. Як розповів мені член правління спелеоклубу «Кристал» Ігор Копирка, цей страх часто виникає в тих, хто усамітнився під землею. Він розповідав про одного психолога, який усамітнювався в Млинках заради психоаналізу (писав на цю тему якусь наукову роботу): «Перший день був нормальний. На другий він почав думати: «А чи прийдуть за мною хлопці? А чи не сталося з ними щось там, нагорі? А раптом ті, хто має мене забрати, – всі троє ! — потрапили в аварію?» Ігор каже, що від таких думок відмахуватися дедалі важче. «Ця ідея стає нав’язливою. Ти її відганяєш, а вона знову лізе до голови…
Думка, що про тебе можуть забути, проходить через кожні п’ять годин, потім — через три, потім через пів, а відтак ти вже живеш цією нею. Через певний час ти вже абсолютно впевнений, що пройшла атомна війна, за тобою вже ніхто не вернеться, і ти вийти не зможеш. Тут може й психіка зрушитися…»
Ця інформація позбавила мене страху перед страхом. Якщо саме такі думки прийдуть до мене, я з ними просто привітаюся: «Авжеж, мене попереджали, що так буде. Все нормально, в мене все, як у всіх!» До того ж я гарно підстрахувалася. Про моє точне місцезнаходження (аж до назви залу перебування) знали кілька моїх друзів, їм відомі були й контрольні терміни мого виходу на світ Божий, знали вони й координати членів клубу «Кристал», а своїй сестрі я ще й дала номер мобільного телефону Івана.
Друге, чого я перед малосольником боялася злякатися, — це щури і кажани.
Щурі – це єдина тварина, яку я всім серце ненавиджу. Якщо побачу оте гостропике хвостате створіння, — настрій одразу погіршується і ще довго не приходить до норми. Нахабства їхнього не люблю (і людського не люблю!), я б назвала цю їхню рису – безстрашне нахабство. Миші хоч нас бояться, а щурі й вкусити можуть. Були випадки, що й дитину загризали. До того ж вони хитрі й підступні, цю рису я теж ненавиджу всім серцем. А я ж іду до печери з харчами… Коли їм ще така радість випаде?
Отож дуже доскіпливо випитувала у Шеви про ймовірність зустрічі з гризунами.
Знаю, що колись у Млинках традиційно відзначали Новий рік і Різдво, тут ставили ялинку, поблизу якої щороку зупинялися табором спелеологи з усієї України. Авжеж, святкували з усілякими наїдками, а недоїдки й крихти лишали. Тоді в печерні коридори потяглися щурі. І коли їхні набіги стали регулярними, — ночівлю й перекуси під землею просто відмінили. Спелеоклуб має свої обладнані будиночки, ночівля в яких обходиться екскурсантам недорого (ми з хлопцями там ночували між маршрутами). Тут є плита, електрочайник, вода…
А щурам тепер у печері робити нічого. Вони пішли шукати щастя в інших місцях.
Що ж до кажанів…
Авжеж, неприємно, коли тебе, сплячу, задіне крилом оте сліпе пискляве створіння або якщо котрийсь заплутається в твоєму волоссі (ультразвук, яким летючі миші обстежують довкілля, не показує їм наявність волосся як перешкоди).
Під час семигодинного маршруту печерою, я намагалася побачити кажанів… Вдивлялася в морок… Ніде й нічого… І раптом…
«Тссс! – сказав Шева,- не розбуди!»
На печерному склепіння висів якийсь темний «мішечок». Лапками «мішечок» тримався за «стелю», загорнувся у власні крильця, наче в ковдру.
«Всі кажани зараз сплять, — пояснив мені Шева. — На зиму вони забиваються в природні отвори — печери, дупла… І треба бути дуже обережними, бо якщо його розбурхати, то ця тваринка швидше за все не доживе до того часу, коли вона зможе вилетіти з печери й прогодуватися».
Йой, та це вони мають мене боятися, а не я їх!
Ця думка одразу мене заспокоїла, і більше я про кажанів не думала.
В печері, боячись розбудити «сплячого красеня», я не наважилася до нього наблизитися. Отож знімки мої – не печерні, це кажан київський, з Пущі-Водиці…
Ще один вид страху, який часом з’являється в людей під землею – це забобонний страх.
Можливо, він з’являється на тлі відсутності будь-яких подразників. Наша психіка не витримує стерильності, відсутність емоцій для людських створінь нестерпна (ми ж не були створені роботами). Отож і вигадує позбавлений почуттів і вражень мозок усяких там білих спелеологів. Або батареєчників, які, начебто, підходять до останнього в ланцюжку, плескають по плечу й просять в нього батарейку…
* Він іде!!! В ролі Чорного спелеолога – Валерій Роговченко.
* Батареєчник – то просто недбалий спелеолог. Йому ж казали – треба ТРИ джерела світла…
В ролі батареєчника Сергій Конопелько.
Дякувати Богові (в прямому значенні цього слова!) забобонам я не вірю. Почувши якийсь «підозрілий» стукіт, я швидко збагнула, що це зі склепіння печери падає долу крапля, китиця крапель, що злилися в одну. Інший звук, який несподівано виринув із підземної аудіо стерильності, — був стукіт мого власного серця.
Чому ж воно не підкаже мені, що змушує його прискорено битися? Що викликає оті брижі в грудях, оту холодну цівочку, отой стовп у моїй голові й так напружує тіло?
Для того, щоб розібратися, в мене обмаль часу.
Вже менше, ніж дві доби.
Але розібратися треба, інакше нащо я сюди полізла???
(далі буде)