ГЛАВА 4,  де більше запитань, аніж відповідей…

Добу 24 години (мінус сон) треба чимось заповнювати. Авжеж, за  такий короткий термін я не встигну знудитися так, що це призведе до депресії, люди й довше нудьгують і нічого. Але коли нічого не робиш, час плине довше і забарвлюється в сірі тони. А тут, у печері, й так  не сказати, що розмай кольорів, відтінків – як  візуальних, так і звукових.

Я спеціально не брала з собою ніякої друкованої продукції, ніяких  аудіо записів, щоб не відволікатися на стороннє.

Тільки я та печера.

Я маю шукати в ній і в собі щось особливе й незвичайне.

Продовжую досліджувати своє лігво й помічаю на стіні,  під якою лежить мій карімат, чорні  патьоки – природні.  На цих патьоках мерехтіння «зірок» (кристалів) є особливо яскравим. Бачу  вкраплення білої породи, схожі на лапку якогось звіра . І лише зараз помічаю, що зі спальні  виходить ще один коридор, ще один хід,  він  піднімається  вгору й різко звужується. Я не впевнена, що в цю дірку змогла б пролізти й що вона не закінчується глухим кутом… Аби  з’ясувати, так це чи не так, треба надягати  спелеологічний  комбінезон…

Та тю на мене! Не буду ризикувати, бо якщо я в тій дірці  застрягну…  доведеться   там перебувати багато годин  – аж до визволення…

І все-таки я піднялася сюди недарма.  Ближче до склепіння видно,  яке воно дивовижне, багатошарове. Такі  химерні  форми… Наче щось ліпили  з глини й не доліпили, але не доліпили  дуже витончено… І в тому недоліпленні – яскраві кристали. Усі стіни – всі! – помережені «зірками». У промені ліхтарика, який ковзає туди-сюди, перебігаючи з місця на місце,  вони мерехтять то тут, то там, здаються живими. Горять-переливаються…

Фіксую урочистість моменту. Де, в якому  іншому місці я б побачила  зірки скрізь – ліворуч, праворуч, над собою, під ногами…

    Просто лягти на килимок і мріяти…

Але треба рухатися. Отож, за порадою Паші, я шопівтори години роблю зарядку. Потім вимикаю ліхтарик і намагаюся не заснути. Мені хочеться розгадати загадку свого тіла, в ньому закодована якась інформація… Чому воно видає мені  сигнали страху, які я не відчуваю розумом? Воно що, розумніше від нього?

Отже, що я відчуваю? Напевне, головне – це напруження  в тілі. Воно забиває всі інші почуття. І десь із моїх  глибин невеличкою цівкою  —   відчуття холодку.  Цівочка витікає знизу вгору —  від діафрагми до серця.  Цей холодок, напевне,  і є  моїм страхом?

Причина того страху є і геть не зрозумілою.

Мій  другий  карпатський сольник був перенасичений страхами й комплексами (перший, пройшов на суцільній ейфорії, страшок з’явився лише наприкінці маршруту, коли стало зрозуміло, що трохи заблукала, але – минулося).  Це був переломний момент моїх одиночних мандрів. Згодом я зрозуміла, що саме погіршило мій морально-психологічний стан. Брак інформації!

Перед   своїм одиночним походом  я намагалася  зібрати якомога більше відомостей  про ймовірні небезпеки і те, як з них виходити, та ба…  Запитувала гуцулів, чи продовжують на туристів нападати рекетири,  і чи вони полюють лише на іноземців з їхніми доларами та  дорогою відеотехнікою, а чи  задирають і наших. У відповідь  чула приблизьмо таке: «Колись нападали, було що й на наших… Ловили їх… Може й переловили… Хтозна…»

Ще я розпитувала про грозу, як від неї убезпечитися. Зрозуміла, що тут ніхто нічого не розуміє, навіть ті, хто ходить в гори давно і майже професійно.

Перед тим, як вирушити  Чорногірським хребтом  (новим  тоді для мене маршрутом) я запитала одного знайомого, котрий  знав Чорногору, як своїх п’ять пальців, де на хребті  є місця спуску (щоб під час  грози спуститися вниз, на долину). У відповідь почула: «Якщо гроза  захопить на хребті, тобі ніякі мої поради не  допоможуть».

Еге ж,  загортайся в саван і повзи на кладовище…

Ще я запитувала у досвідчених мандрівників Карпатами, чи були випадки, коли на туристів нападали хижаки – рисі, вовки чи ведмеді.  Відповіді  були невиразними…

Один мій приятель, який Карпати сходив вздовж і впоперек, розповів, що якось  йому наснилося в горах, неначе  виє вовк:

• Я визирнув з намету, — справді сидить вовченя й виє…
• І що ти робив? – запитала я.
• Нічого.
• А страх?
• От не треба боятися! Як раз хижаки, ЯКЩО НАПАДАЮТЬ, то саме на тих, хто боїться. Звірі  це відчувають, страх  людський має певний запах…
• А як же можна подолати страх перед вовком?

—  Любов’ю…

Я потім довго розмірковувала над його словами…  Здається знайшла  методику. Просто переконала себе, що вовк теж має право на життя,  і що в  своїй стихії він не такий уже й паскудний. Ось Фарлі Моует у своїй книзі «Не кричи «вовки!» описує ніжні почуття  вовків-самців до самиць, їхню відданість… Як таких не любити?

Серце щодо цих звірів помітно пом’якшилося,  але я не впевнена, що  коли б зустріла на стежині вовка, то мене б переповнило почуття  ніжності…

До свого малосольника я готувалася. Зібрала максимум інформації про те, що може викликати в мене страх під час самотнього перебування в печері.

Страх, пов’язаний з відсутністю зв’язку  з  тими, хто на горі. Як розповів мені член правління спелеоклубу «Кристал» Ігор Копирка, цей страх часто виникає в тих, хто усамітнився під землею. Він розповідав про одного психолога, який  усамітнювався в Млинках заради психоаналізу (писав на цю тему  якусь наукову роботу): «Перший день був нормальний. На другий він почав думати: «А чи прийдуть за мною  хлопці? А чи не сталося  з ними щось там, нагорі? А раптом ті, хто має мене забрати,  – всі троє ! —  потрапили в аварію?»  Ігор каже, що від таких думок відмахуватися дедалі важче. «Ця ідея стає нав’язливою. Ти її відганяєш, а вона знову лізе до голови…

Думка, що про тебе можуть забути, проходить через кожні п’ять годин, потім  — через три, потім через пів, а відтак  ти  вже живеш цією нею. Через певний  час  ти вже  абсолютно впевнений, що пройшла атомна війна,  за тобою вже ніхто не вернеться, і  ти вийти не зможеш. Тут може й психіка зрушитися…»

Ця інформація позбавила мене страху перед страхом. Якщо саме такі думки прийдуть до мене, я з ними просто привітаюся: «Авжеж, мене попереджали, що так буде. Все нормально, в мене все, як у всіх!» До того ж я гарно підстрахувалася. Про моє точне місцезнаходження  (аж до назви залу перебування)  знали кілька моїх друзів, їм відомі були й контрольні терміни мого виходу на світ Божий, знали вони й  координати членів клубу «Кристал», а своїй сестрі я ще й дала номер мобільного телефону Івана.

Друге, чого я  перед малосольником  боялася злякатися, — це  щури і кажани.

Щурі – це  єдина тварина,  яку я всім серце ненавиджу. Якщо побачу оте  гостропике  хвостате створіння, — настрій  одразу  погіршується і ще довго не приходить до норми. Нахабства їхнього не люблю (і  людського не люблю!), я б назвала цю їхню рису – безстрашне нахабство. Миші хоч нас бояться, а щурі  й  вкусити  можуть. Були випадки, що й дитину загризали. До того ж вони хитрі й підступні, цю рису я теж ненавиджу всім серцем. А я ж іду   до печери  з харчами… Коли їм ще така радість випаде?

Отож дуже доскіпливо  випитувала у Шеви  про ймовірність зустрічі  з  гризунами.

Знаю, що колись у Млинках традиційно відзначали Новий рік і Різдво, тут ставили ялинку, поблизу  якої щороку зупинялися табором  спелеологи з усієї України. Авжеж, святкували з усілякими наїдками, а недоїдки й  крихти лишали. Тоді в печерні  коридори потяглися щурі. І коли їхні набіги стали регулярними, —  ночівлю й перекуси  під землею просто відмінили. Спелеоклуб має  свої  обладнані будиночки, ночівля в яких   обходиться екскурсантам недорого (ми з хлопцями там ночували між маршрутами). Тут є плита, електрочайник, вода…

А щурам тепер у печері робити нічого. Вони  пішли шукати щастя в інших місцях.

Що ж  до кажанів…

Авжеж, неприємно, коли тебе, сплячу, задіне крилом  оте  сліпе пискляве створіння або якщо котрийсь  заплутається в твоєму волоссі  (ультразвук, яким летючі миші обстежують довкілля,  не показує їм наявність  волосся  як перешкоди).

Під час семигодинного маршруту  печерою, я намагалася  побачити  кажанів… Вдивлялася в морок… Ніде й нічого… І раптом…

«Тссс! – сказав Шева,-  не розбуди!»

На  печерному склепіння висів якийсь  темний «мішечок». Лапками «мішечок» тримався за «стелю», загорнувся у  власні крильця, наче в ковдру.

«Всі кажани зараз сплять, — пояснив мені Шева. —   На зиму  вони забиваються в природні отвори — печери, дупла… І  треба бути дуже обережними,  бо якщо його розбурхати, то ця тваринка швидше за все не доживе до того часу,  коли вона зможе вилетіти з печери  й прогодуватися».

Йой, та це  вони мають мене боятися, а не я  їх!

Ця думка одразу мене заспокоїла, і більше я про кажанів не думала.

В печері, боячись розбудити «сплячого красеня», я не наважилася до нього  наблизитися. Отож знімки мої – не печерні, це кажан київський, з Пущі-Водиці…

Ще один вид страху, який часом з’являється в людей під землею – це забобонний страх.

Можливо, він з’являється на тлі  відсутності будь-яких подразників. Наша психіка  не витримує стерильності, відсутність емоцій  для людських створінь нестерпна  (ми ж не  були створені  роботами). Отож і вигадує  позбавлений почуттів і вражень мозок  усяких там білих спелеологів. Або  батареєчників, які, начебто,  підходять до останнього в ланцюжку, плескають по плечу й просять в нього батарейку…

*  Він іде!!!  В ролі Чорного спелеолога – Валерій Роговченко.

* Батареєчник – то просто недбалий спелеолог. Йому ж казали – треба ТРИ джерела світла…

  В ролі батареєчника Сергій Конопелько.

Дякувати Богові (в прямому значенні цього слова!) забобонам я не вірю. Почувши якийсь «підозрілий» стукіт, я швидко збагнула, що це зі склепіння печери падає  долу  крапля, китиця крапель, що злилися в одну. Інший звук, який несподівано виринув із підземної  аудіо стерильності, — був стукіт мого власного серця.

Чому ж  воно не підкаже мені, що змушує його прискорено битися?  Що викликає оті брижі в грудях, оту холодну цівочку, отой стовп  у моїй голові й так напружує тіло?

Для того, щоб розібратися, в мене обмаль  часу.

Вже менше, ніж дві доби.

Але розібратися треба, інакше нащо я сюди полізла???

(далі буде)

Глава 5