К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА  3,  де починаються відкриття

 

Отже, я оглянула  свій ареал проживання, і  знайшла його досить привабливим.

Тепер спробую визначити, який же запах у цієї печери.  Мої незрячі напарники з проекту «Світло для друга» казали, що  їм печера  пахне грибами. Я намагаюся… Я щосили  втягую в ніздрі повітря…

Гай-гай…

Знову вимикаю ліхтарик (може,  в цілковитій темряві мій нюх загостриться).

Ба…

Ніякого запаху.

Ні жодного звуку.

Ніяких відчуттів.

Цілковита стерильність…

Ні-чо-го.

Я навіть себе загубила в тій темряві. Не чую стукоту власного серця.

А хіба там, на поверхні,  — інакше. Там я чую себе???

На поверхні є зміна дня й ночі (треба прокидатися – треба спати), шум машин, гавкіт собак (триматися подалі), щебет птахів (замовкнути), дзвінок телефону (говорити).  Там навіть сніг пахне  — чисто випраними простирадлами.  І ти розчиняєшся в тих  картинках, запахах і звуках. Ти йдеш за ними, не замислюючись. Зелене світло – переходиш дорогу,  «куди прешся?!!!» — даєш задній хід. Соловейко тьохкає, — тішишся, песик скавучить, — сумуєш.  Сморід змушує тебе викинути харчі на смітник,  а пахощі —  їсти, хоча шлунок  і  благає «годі!!!».

Ми слухаємо сигнали, які нам подаються ззовні. А як щодо сигналів, що їх подає нам власне тіло?

Їх не чути в гомоні, гуркоті, гаморі…

І ось ти в печері, в цілковитій стерильності…

І себе  там не знаходиш…

Вимикаю ліхтарик і знову вирушаю на пошуки… себе.

 

На пошуки себе

 

…Я лежу на каріматі й виконую завдання, яке дав мені  мій приятель, психолог Павло Горбенко, з яким свого часу ми організували проект «Світло для друга».

 

Паша

 

Щоб сольник, окрім вражень,  дав якийсь ефект, Паша запропонував мені щогодини  досліджувати свій стан – фізичний та емоційний, фіксувати, що відчуває кожна частина тіла,  намагатися означити, які саме відчуття випливають на фоні печерної стерильності.

Я записую їх на диктофон, щоб не вмикати світла — воно може все зіпсувати!

 

  В голові — певне напруження, наче  в голову вставлено стовп… Це не  головний біль, а саме  напруження, яке йде  від шиї вгору.

    Розслабити голову  не вдається…

   В грудях … Щось подібне до того, як по воді з легким вітерцем пробігають брижі, такі собі зморшки-хвильки, що рухаються, тріпотять…  Я це в собі означую  як  хвилювання, —  оте внутрішнє тремтіння… 

    Напевне, це все-таки страх… Голова його не відчуває, але оці брижі в грудях говорять про те, що почуття страху в мене є. Тепер  ці відчуття переходять у  живіт, хвилі вже більші, ніж у  грудях…

   Рук і ніг своїх я  не відчуваю… Цілковито розслабитися  не можу…

 

Часто тіло нам підказує декотрі речі, які ми не годі збагнути  головою. Наприклад, на поверхні я часто відчуваю втому лише тоді, коли вже падаю. Голова  каже: «Роби! Це цікаво, це потрібно!  Треба, треба, треба, треба…»

А голосу тіла – «Змилуйся…» —   я не чую.

Звертаю на нього увагу лише тоді, коло воно вже страйкує – геть  знесилене,  відмовляється мені служити.

Тоді я падаю на канапу в цілковитій прострації.

У поході горами моєму тілу допомагає дощ.  Він дає бонус на відпочинок.

Дощ я чую.

Своє тіло – не завжди.

 

Зараз тіло мені каже: «Це страх».

«Не може бути!» — волає голова. «Ти ж і в лісі – сама, і в горах сама, і  в дощ, і в грозу… і  ця печера  у порівнянні з усіма тими ситуаціями, що вже пережиті, — дитяча пісочниця».

У голові – стовп…

У грудях – брижі…

 

Поки свій страх не означиш,  його не подолаєш.

 

Я пригадую, як з хлопцями проходила  розпори — вертикальні щілини,  подекуди метрів зо три глибиною…

Коли я їх побачила. – отетеріла:

  • Ви хочете сказати, що я тут маю ПРОЙТИ????!!!!
  • Так іншого ж проходу немає…
  • Ви жартуєте…

Зовсім ні.

Щоб пройти цю ділянку, треба було спиною упиратися в одну стіну, ногами в другу, а п’ята точка провисала.

 

Розпори

 

* Фото С. Конопелько

 

Там, де мали б у стіну впиратися мої кроси, поверхня була відшліфована ювелірно. Якщо ступні зісковзнуть… Запросто зісковзнуть… Господи, та зісковзнуть же!!! – ти не просто впадеш у триметрову яму (це ще квіточки!) ти можеш  застрягнути в тій  вузькій щілині, яка стисне грудну клітину, і витягти тебе  звідти…

  • Хлопці, ви жартуєте?…

Авжеж, я не промовила отого страшного слова «страх», але мій вираз обличчя, мої інтонації, моє зіщулене  тіло…

 

Я в розпорах

 

* Фото С. Конопелько

 

На особливо небезпечних  ділянках вони страхували мене знизу. Упиралися ногами й руками в стіни, і я часом просувалася, наступаючи своєму страхувальнику на спину. Мої ноги чомусь тремтіли, а  голова  все ще переконувала мене, що я  сміливець і відчайдух.

Дісталося б їй на горіхи, коли б хлопці  в це повірили…

 

(далі буде)

Глава 4



Оставить комментарий