Малосольник з Горбокоником
ГЛАВА 3, де починаються відкриття
Отже, я оглянула свій ареал проживання, і знайшла його досить привабливим.
Тепер спробую визначити, який же запах у цієї печери. Мої незрячі напарники з проекту «Світло для друга» казали, що їм печера пахне грибами. Я намагаюся… Я щосили втягую в ніздрі повітря…
Гай-гай…
Знову вимикаю ліхтарик (може, в цілковитій темряві мій нюх загостриться).
Ба…
Ніякого запаху.
Ні жодного звуку.
Ніяких відчуттів.
Цілковита стерильність…
Ні-чо-го.
Я навіть себе загубила в тій темряві. Не чую стукоту власного серця.
А хіба там, на поверхні, — інакше. Там я чую себе???
На поверхні є зміна дня й ночі (треба прокидатися – треба спати), шум машин, гавкіт собак (триматися подалі), щебет птахів (замовкнути), дзвінок телефону (говорити). Там навіть сніг пахне — чисто випраними простирадлами. І ти розчиняєшся в тих картинках, запахах і звуках. Ти йдеш за ними, не замислюючись. Зелене світло – переходиш дорогу, «куди прешся?!!!» — даєш задній хід. Соловейко тьохкає, — тішишся, песик скавучить, — сумуєш. Сморід змушує тебе викинути харчі на смітник, а пахощі — їсти, хоча шлунок і благає «годі!!!».
Ми слухаємо сигнали, які нам подаються ззовні. А як щодо сигналів, що їх подає нам власне тіло?
Їх не чути в гомоні, гуркоті, гаморі…
І ось ти в печері, в цілковитій стерильності…
І себе там не знаходиш…
Вимикаю ліхтарик і знову вирушаю на пошуки… себе.
…Я лежу на каріматі й виконую завдання, яке дав мені мій приятель, психолог Павло Горбенко, з яким свого часу ми організували проект «Світло для друга».
Щоб сольник, окрім вражень, дав якийсь ефект, Паша запропонував мені щогодини досліджувати свій стан – фізичний та емоційний, фіксувати, що відчуває кожна частина тіла, намагатися означити, які саме відчуття випливають на фоні печерної стерильності.
Я записую їх на диктофон, щоб не вмикати світла — воно може все зіпсувати!
В голові — певне напруження, наче в голову вставлено стовп… Це не головний біль, а саме напруження, яке йде від шиї вгору.
Розслабити голову не вдається…
В грудях … Щось подібне до того, як по воді з легким вітерцем пробігають брижі, такі собі зморшки-хвильки, що рухаються, тріпотять… Я це в собі означую як хвилювання, — оте внутрішнє тремтіння…
Напевне, це все-таки страх… Голова його не відчуває, але оці брижі в грудях говорять про те, що почуття страху в мене є. Тепер ці відчуття переходять у живіт, хвилі вже більші, ніж у грудях…
Рук і ніг своїх я не відчуваю… Цілковито розслабитися не можу…
Часто тіло нам підказує декотрі речі, які ми не годі збагнути головою. Наприклад, на поверхні я часто відчуваю втому лише тоді, коли вже падаю. Голова каже: «Роби! Це цікаво, це потрібно! Треба, треба, треба, треба…»
А голосу тіла – «Змилуйся…» — я не чую.
Звертаю на нього увагу лише тоді, коло воно вже страйкує – геть знесилене, відмовляється мені служити.
Тоді я падаю на канапу в цілковитій прострації.
У поході горами моєму тілу допомагає дощ. Він дає бонус на відпочинок.
Дощ я чую.
Своє тіло – не завжди.
Зараз тіло мені каже: «Це страх».
«Не може бути!» — волає голова. «Ти ж і в лісі – сама, і в горах сама, і в дощ, і в грозу… і ця печера у порівнянні з усіма тими ситуаціями, що вже пережиті, — дитяча пісочниця».
У голові – стовп…
У грудях – брижі…
Поки свій страх не означиш, його не подолаєш.
Я пригадую, як з хлопцями проходила розпори — вертикальні щілини, подекуди метрів зо три глибиною…
Коли я їх побачила. – отетеріла:
- Ви хочете сказати, що я тут маю ПРОЙТИ????!!!!
- Так іншого ж проходу немає…
- Ви жартуєте…
Зовсім ні.
Щоб пройти цю ділянку, треба було спиною упиратися в одну стіну, ногами в другу, а п’ята точка провисала.
* Фото С. Конопелько
Там, де мали б у стіну впиратися мої кроси, поверхня була відшліфована ювелірно. Якщо ступні зісковзнуть… Запросто зісковзнуть… Господи, та зісковзнуть же!!! – ти не просто впадеш у триметрову яму (це ще квіточки!) ти можеш застрягнути в тій вузькій щілині, яка стисне грудну клітину, і витягти тебе звідти…
- Хлопці, ви жартуєте?…
Авжеж, я не промовила отого страшного слова «страх», але мій вираз обличчя, мої інтонації, моє зіщулене тіло…
* Фото С. Конопелько
На особливо небезпечних ділянках вони страхували мене знизу. Упиралися ногами й руками в стіни, і я часом просувалася, наступаючи своєму страхувальнику на спину. Мої ноги чомусь тремтіли, а голова все ще переконувала мене, що я сміливець і відчайдух.
Дісталося б їй на горіхи, коли б хлопці в це повірили…
(далі буде)