К вершинам!
Сайт Ольги Ивановой
+38 (097) 89 58 977

Малосольник з Горбокоником

 або  підземні роздуми самотньої Росомахи

 

Авжеж, зараз ви долучитеся до найінтимнішого.

Інтим – це коли людина є такою, яка вона є. Чи часто й чи скрізь ми собі це дозволяємо?

Коли ти наодинці  з собою і за тобою ніхто не спостерігає, — немає сенсу грати. Хіба що трошки – щоб аж занадто слабкі свої місця прикрити, припорошити, припудрити.

Треба мати велику сміливість, щоб сказати навіть собі: «Я боюся». Цілковита самотність і цілковита безвихідь (для того, хто геть не орієнтується в печерних лабіринтах) – це якраз  місце де таке сказати собі, напевне,  доведеться…

 

Отже найінтимніша  зустріч (зустріч із собою) відбулася в мене   на висоті  280 м над  рівнем моря і, разом з тим,  під  землею…

 

 

 

Кількома словами про моє туристичне прізвисько. Бо всі запитують. Всім відповідаю.

Росомаха не сидить на одному місці.  Постійно кочує, — сама, без зграї. Звір дуже свободолюбивий. В неволі гине. Один з небагатьох звірів, які не піддаються дресируванню.

Сама, як правило не нападає. Але, відбиваючи атаки, може перемогти й ведмедя.

Має секретну зброю, завдяки якій часом  перемагає не  силою, а хитрістю.

Про мою вдачу все.

Тепер про мої печерні пригоди.

 

15 лютого   (13.00)  — 17 лютого  (13.00)  2010 року .

Лише дві доби…

 

 

 ГЛАВА 1,  де Росомаха віддає своє життя в руки якогось Вані

 

печера символ спелеології

 

Печера Млинки, село Залісся  Чортківського району на Тернопільщині.  Тут, в одному з залів, мене (на моє ж прохання!) спелеологи залишають на дві доби саму самісіньку  — без будь-якого зв’язку з «тим світом».

На «тому»  світі  (ось як все перевернулося!) люди будуть милуватися  яскравими блискітками на снігу, блакитним небом з  хмарками-білявками,  слухатимуть  тенькання синички й  ревіння  худоби, що чекає  сіна в годівницю,  вдихатимуть  пахощі глиці (саме взимку вони стають  густими, якимись тягучими…)

 

 

синий синий иней

 

Хмарки-білявки

 

Калюжа взимку

 

 

А в цьому світі, в якому  я  зараз залишаюся  наодинці з собою, —  ніяких звуків, ніяких  запахів, цілковитий морок…

Чим не інтим: лише я зі мною й більше нікого…

Позаду два маршрути, які пройшла зі своїми  підземними побратимами  Олександром Шевченком (його ще називають Шева), Сергієм Конопелько, Антоном Набокою (в народі просто Антик) і Валерієм Роговченком.

 

 

мої хлопці

Такий собі тонізуючий драйв  перед зануренням в цілковитий спокій…

 

я при вході в печеру

Хлопці  після оцих  двох маршрутів прощаються зі мною й  вирушають до Києва, а я залишаюся в печері. Прикол у тому,  що мене (через дві доби) має вивести на поверхню місцевий спелеолог (член клубу «Кристал»), якого я геть не знаю. Познайомили мене з ним  щойно – Папа (президент клубу Володимир Снігур) та Ігор Копирка (член правління). Їх я знаю, з ними  здійснювали проект «Світло для друга» (спелеопохід з незрячими).

 

СВІТЛО ДЛЯ ДРУГА

 

* І. Копірка в другому ряду крайній зліва, В. Снігур в тому самому  ряду третій зліва. Росомаха —  в першому, ви її  самі впізнаєте…

 

Щодо Вані, то він  з’явився в моєму житті оце зараз.

І зараз він щезне…

 

ІВАН

 

Іван Фіял із села Угрин.

Він і не пропонує мені  його  любити й жалувати.

Він впевнений, що інакше  я просто не вийду на світ Божий.

Має рацію…

 

красотка

 

Зал, де я  днюватиму  й ночуватиму,  називається  Горбоконик.  Іван каже, що на карті  Млинків його зображено двома  горбиками. В мене інша асоціація.  Знаходжу тут    невисокий камінь — схожий на  поні. Він не на карті,  – живий, реальний. Можна  поплескати,  гриву покуйовдити…

 

ГоРБОКОНИК Б

 

Горбоконик  віддалений від туристичних маршрутів, сюди практично не ходять.

Іван каже,  що це зал «тупіковий»…

От не люблю я згадок про глухий кут…

Означмо це так —  зал усамітнення й споглядання.

Ваня дає останні напучування. Радить бути пильною, бувають-бо висячі камені, які спелеологи називаються  ягідками. «Ягідки» часом «дозрівають» і падають — печера є печера.  Ще каже, щоб руки-ноги в вузькі щілини не сунула, бо дві доби в одному положенні  нецікаво.  І щоб не відходила далеко він своєї стоянки – аби потім мене довго не шукали. Бажано повсякчас рухатися, щоб не змерзнути (температура в печері стабільна, але невисока + 9 градусів і волога майже сто відсотків), буде холодно, – зігріватися в спальнику.

Ані окропу в термосі, ані  примусу я з собою не брала. Просто вирішила спробувати, як воно – без гарячого в холодному й вогкому.

Отже, хлопці йдуть, а я залишаюся  в  холодному й вогкому.

 

Що відчуваю, чуючи, як  голоси моїх  печерних побратимів  віддаляються?

Та ні, зовсім, не страх.

У російській мові є  слово «прєдвкушеніє».   І тут можна було б написати так: «Предвкушение одиночества».   Українською «предвкушать» —  «смакувати наперед», «одиночество» — «самота».

Отже  я смакую наперед самоту.

Так, мені було  класно  з моїми напарниками, які мали кращу фізичну підготовку, знали чимало нюансів проходження печерами (у Шеви «підземного  стажу»  — 23 роки, він ходить у Млинки зі шкільного віку, Сергій Конопелько – 7 років,  ще й  водить сюди своїх земляків-білорусів, бо на його батьківщині печер немає, Антик у спелеології 5 років). З ними я не почувалася в печері  невмійком і салагою  (хоча мала на це всі підстави). Від  них я багато чого дізналася й навчилася.

Але ось  настав момент, коли я залишаюся зі своїм постійним  співрозмовником, з яким мені ніколи не буває сумно.  Хоча буває страшно.

Якось  виборсуємося…

Смакую наперед…

 

Із гірських походів  маю певний досвід.

Звикання до нового одиночного маршруту  в мене  проходило в кілька етапів.

Ейфорія.

Радість від того, що зважилася, що змогла.

Передчуття  нечуваних перемог, які, авжеж,  у мене попереду.

Віват,  огой,  банзай і браво!

Страх.

Перша зустріч із тим, що, виявляється,  є перешкодою.

Це небезпечно!  Ще й як!

Овва!  Клей-гов! Стережися!

Розчарування.

А я ж не готова…

А мене ж не попереджали…

Що ж тепер?

Невже  поразка?!!!

Звичайно!!!

Та ба, йой,  леле…

Спортивна злість, що переростає в тупу впертість – хоч би що пройду!

Оле-оле, шайбу-шайбу, дайош! Хххха!

Спокійна впевненість, що переростає в тріумф.

Ось так от.

А ви як думали?

Авжеж!!!!!!!

 

Між цими етапами  проходили  роки, принаймні місяці.  Тоді я це собі могла дозволити (в Карпатах живе моя найкраща подруга, до якої я завжди можу приїхати і  стартувати  від неї в свій черговий одиночний похід).

Тепер у моєму запасі дві доби.

Лише дві доби і ні цента більше.

А це означає, що всі  етапи  мають  стиснутися й уміститися  в  48 годин.

Інакше мій малий сольник  (малосольник)  можна буде вважати  невдалим.

Ну що ж…

Почали!

 

(далі буде)

Глава 2

 

 



Оставить комментарий