КТО НАС УТЕШИТ В ТРУДНУЮ МИНУТУ

 

 

 

 Утешитель, он же потрошитель

 

— Подотри сопли, что нюни распустил?

— Тоже мне горе!.. Люди на войне умирают, калеками становятся, а ты…

— Ничего страшного…

— Возьми себя в руки…

— Все будет хорошо.

 

Так нас порой «утешают». Некоторых – с детства и самые близкие люди. Они хотят нам добра. Давая такой совет, по-своему любят нас. Но мы хотим, чтобы любили нас по-нашему. То есть,  проявляли понимание, принятие наших чувств и  милосердие к нашим «неправильным» (с точки зрения других) чувствам.

 

 

 

 

плохое утешение

 

 

 

Даже близкие люди нас часто не понимают. Когда что-то случается плохое, они «успокаивают» нас, мол, ничего страшного. Для них, — конечно. Они уверяют нас: «Все будет хорошо!». А ты думаешь: «Почему – будет? У тебя и так все хорошо, но будет ли лучше мне?»

Когда такое случается, нам горько и больно. Однако…

Стоит ли обижаться на тех, кто не умеет утешать?

Скорее всего, это не бесчувственные люди. Наши родные и близкие, друзья и другие люди, так «успокаивающие» нас,  просто не научены выказывать понимание и сочувствие. Потому, что к ним самим такой любви не проявляли.

Родители им тоже говорили «подотри сопли», «не распускай нюни», «подумаешь – трагедия!», «Другим хуже…»

Иного способа вас поддержать они не знают.

 

 

ну-ну

 

 

 

Попробуйте сами показать им этот способ. Обратите внимание: не поДсказать, а показать. Конкретными действиями.

Вы тоже не научены?

Это просто:

 

—  Выслушивать, не перебивая:

—  Не давать советов, если не просят;

— Не обесценивать чувств собеседника, отнестись к ним с уважением, какими бы ни были;

—   Просто быть рядом с тем, кому плохо;

—  Даже не выСказывать, а выказывать понимание – взглядом, объятиями (если это уместно), интонацией.

 

 

 

ПОНИМАНИЕ

 

 

 

 

Дайте человеку возможность пожаловаться,  если у него есть такая потребность, —  поплакать, излить те чувства, которые его переполняют.

Не поучая, вы научите его быть проницательным и милосердным.

А если у вас это не получится, то какие претензии могут быть к окружающим?

 

К кому обратиться за помощью?

 

Есть два  вида поддержки, которую нам могут оказать окружающие, и эти

виды, пусть похожие, но все же разные:

 

Поддержка друга;

Поддержка специалиста.

 

Чем они отличаются?

Друг, конечно, может дать совет. Но основное, чего мы от него ожидаем, – это понимание, принятие, сочувствие. В отличие от юриста, врача или психолога он может быть не компетентен в тех вопросах, в которых у нас затруднение. Но он  знает, как  согреть нас своим теплом.

 

 

 

 

 

ДРУГ СОГРЕЕТ

 

 

 

 

От специалиста мы, прежде всего, ждем профессиональной помощи в решении конкретного вопроса. Не стоит обижаться на врача, который, увидев  зияющую рану на нашем теле, не прослезился. Если б он принимал близко к сердцу болезнь каждого пациента, то быстро бы «спекся» и не смог бы работать в отрасли и года. Все сказанное не означает что профессионал бездушный человек (если б так, он не работал бы в социальной сфере!). Просто его сочувствие проявляется не в виде эмоций, а в виде реальной помощи.

 

Не будьте и чересчур требовательны к своим друзьям. Каждый из них поддерживает вас, как может. Один деньгами, другой добрым словом, третий конкретной физической помощью. И если «три в одном» не получается, будем благодарны за ту помощь, которую нам оказывают.

 

Для того, чтобы получить поддержку от специалиста, понятно, что к нему мы должны  обратиться. Но часто бывает, что мы ждем помощи от друзей и близких, но не озвучиваем этого. А они не всегда могут  (и не всегда должны!) догадаться.

Знаю девушку, которая  постоянно играла успешную, счастливую и самодостаточную. На вопрос, как дела, он всегда отвечала «лучше всех!» Она прикрывалась этими словами («не хочу, чтоб меня жалели»), но на самом деле ее съедало чувство одиночества. И где-то глубоко внутри – обида на друзей, которые не понимают ее состояние и не поддерживают ее. «Неужели они не видят, что мне плохо?!!».

Они действительно не видели!

Озвучить свою проблему не означает быть слабым, это означает желание ее решить.

 

А теперь о том  человеке, который стопроцентно может вас понять и поддержать.

 

 

Какие старые слова, а как кружится голова

 

 

Утешая нас в какой-то трудной или трагической ситуации, люди часто «не попадают» в то, что мы хотели бы услышать.

С вами такое бывало?  Вы встречаете товарища, у которого умер очень близкий ему человек, — и слова застревают в горле. Простое «соболезную» как-то сухо звучит.  Не адекватно звучит и «я понимаю тебя». Тот, кого ты так стараешься утешить, может мысленно  возразить: «Да что ты понимаешь? Ты – не переживший такую потерю?!»

И действительно… Это нельзя понять, это можно только прочувствовать, но для этого нужно пережить… А вы не пережили…

 

 

 

ГРУСТЬ

 

 

Так что не стоит ждать, что другой скажет тебе что-то, что наверняка утешит тебя. Только ты знаешь те слова, которые в этой ситуации были бы для тебя уместны.

Ну так выскажи их! СЕБЕ.

Не можете сказать, —  напишите. Представьте, что слова утешения вам пишет самый близкий друг.  Получите самоподдержку. Увы, не все ее умеют оказывать.

 

 

Поддержка того, кто все может

 

 

Верующий человек обращается за поддержкой к Богу. Если обращается, то получает ответ, подсказку или изменения, которые помогают пережить несчастье.

 

Ответ не всегда бывает таким, кокой мы ждем:

 

— Да;

— Нет (для твоей же пользы);

— Не сейчас;

—  Я приготовил для тебя нечто лучшее.

 

Если ситуацию никак не изменить, ее важно отпустить или (для верующего человека) возложить проблему на Бога.  Он с этой проблемой обязательно справится!

 

Итак, есть четыре вида поддержки и помощи:

 

  1. Поддержка друга;
  2. Поддержка специалиста;
  3. Самоподдержка;
  4. Поддержка Бога.

 

Это значит, что в трудных обстоятельствах мы не так слабы, как порой кажется…

 

 

 

 

Неудачник Казанова

или Можно ли перевоспитать бабника

 

«Вечный любовник и вечный злодей-сердцеед»  вел счет своим «победам». 122 женщины за тридцать девять лет.  Кто-то ему даже завидовал – такой успех!

На самом деле он  был самым настоящим лузером.

 

 

 

Казанова2

 

 

Джакомо Казанова  закончил университет, получил учёную степень юриста, но «… ощущал к ней непреодолимое отвращение».

Стал игроком, но большей частью проигрывал, иногда очень крупные суммы, вплоть до полного разорения.

Принял постриг, посвящён в послушники, и в это же время стал педофилом –   растлевал 14-летнюю девочку.

 

Примкнул к офицерам венецианского полка, но нашёл своё продвижение по службе слишком медленным, обязанности скучными, и умудрился просадить бо́льшую часть жалования в казино.

 

Стал скрипачом в одном из театров, однако и эта профессия ему скоро наскучила.

 

Любил скандальные розыгрыши  — отвязывал пришвартованные у частных домов гондолы, которые потом уносило течением, делал  ложные вызовы повивальных бабок и врачей. Над одним из недругов Казанова «подшутил» так, что  того неизлечимо парализовало — выкопал труп похороненного мужчины.  Все эти выходки проходили ему даром, но в тюрьму он все-таки попал – на 5 лет – хоть и по другому поводу.

 

Несколько раз он открывал свой бизнес, но разорялся.

Казанова —  по простому  бабник — имел успех у этих самых баб благородного происхождения,  и от них же заразился венерической болезнью.

 

Несмотря на множество связей, которые заводил  в молодости, в конце жизни «сердцеед» остался на голодном пайке.  Его единственными друзьями были фокстерьеры.

 

Меня как психолога интересуют причины его поведения. И кое-что кроется именно в его биографии.

 

Джакомо родился в семье актера и танцовщицы.  Отец умер, когда мальчику было всего 8 лет, а мать гастролировала по Европе. Воспитывала внука бабушка. Такие дети часто испытывают чувство брошености, усиливающееся чувством вины. Ребенку трудно понять, почему родители его оставили, он думает, что с ним  что-то не так…

 

 

 

одинокий человек

 

 

 

Уже во взрослом возрасте страх быть брошенным может толкать человека бросать первым. Чтобы избежать боли  покинутого, он создает  иллюзию того, что сам  может контролировать ситуацию, которую в детстве ощущал, как  неконтролируемую, от него не зависящую.

 

В девять лет мальчика отдали в пансион, о котором он впоследствии вспоминал с горечью. Это еще больше усилило ощущение ненужности и нелюбви со стороны родных.  «Так они от меня избавились» — впоследствии написал он.

Условия содержания в пансионе были ужасными. И когда мальчик переехал в дом аббата Гоции, у него (в 11 лет!) случился первый сексуальный опыт – с девушкой  старше его. Желание получить недополученные от матери ласки?

 

Многие люди, не дополучивщие любви в детстве, пытаются  во взрослом возрасте дополучить ее любым способом:  стараются достичь небывалых успехов, стать кому-то незаменимым (так называемое спасательство – помощь, в которой никто не нуждается) и через секс.  Проблема в том, что компенсировать нехватку любви   таким образом невозможно. И с каждой новой попыткой «заслужить» ее приходит новое разочарование.

 

 

 

спасатель

 

 

 

Уже во взрослом возрасте роман с француженкой, которую он называл «Генриеттой» (по-видимому, это были сильные чувства), тоже  закончился ничем.  Девушка отвергла своего ухажера-неудачника,  так как разгадала его переменчивую натуру, отсутствие благородного происхождения и   финансовую нестабильность.

Это был не просто отказ. Перед отъездом возлюбленная  сунула ему в карман пятьсот луидоров —  на такую сумму она оценила своего героя-любовника.

 

Нередко случается, что униженные одним единственным человеком люди, потом мстят за свое унижение всем остальным. Даже тем, кто относится к ним хорошо. Когда мужчина говорит «все бабы —  дуры», как правило, имеет в виду одну. То же самое с расхожей женской фразой: «Все мужики —  козлы».

Самый удобный способ переложить ответственность за не сложившиеся отношения на другого человека.

 

 

бабник слабак

 

И те   хулиганские поступки, которые Казанова считал розыгрышами,  скорее всего, были местью миру за его собственные провалы. За разорение, за крах бизнеса,  за венерические болезни, за 5 лет тюрьмы, за отвержение. Только вряд ли это облегчало жизнь «одинокого бродяги любви».

 

 

А современные бабники? Вполне возможно, что покопавшись в их биографии, мы тоже найдем там причины их любовных злодейств.

 

Многие женщины,  в том числе не легкомысленные, а вполне серьезные, питают надежду «перевоспитать» Казанову. Правильно было бы сказать, питают иллюзию, что их большая горячая и преданная любовь сделает из него однолюба.

 

Но давайте разберемся.

 

 

Какую цель преследует  современный Казанова?

Ту же.

Получить компенсацию, утвердиться, кому-то за что-то отомстить. Его мало волнуют чувства тех, чьими сердцами он жонглирует. Его увлекает сам процесс игры, процесс охоты.  Если добыча в сетях, — она перестает интересовать охотника, он ищет другую.

Все иллюзии, что со мной  он таким не будет, основываются на ошибочной мысли о том, что причина краткосрочности прежних романов кроется в женщинах (мол, не такие ему попадались). Но женщины здесь вообще не причем. Все дело в его комплексах.

 

Возможны ли  длительными отношения с Казановой?

 

Пожалуй, какое-то время удерживать его возле себя удается  женщинам  с пограничной организацией личности или пограничными расстройствами личности. В силу своей проблемы они  постоянно балансирует между   «люблю» и «ненавижу». И это держит Казанову в тонусе, не дает ощущения полной и окончательной победы. А раз так,  — нужно продолжать добиваться.

Если же вы не являетесь «пограничником», — взвесьте свои силы. Сможете ли всю жизнь играть в кошки-мышки, убегалки-догонялки?  Или все же хочется оставаться собой и быть принятой со своими искренними, крепкими и длительными чувствами?

 

А  как быть, если вы узнали в себе Казанову?

Проработайте с психотерапевтом свои детские травмы. Научитесь озвучивать собственные страхи и опасения. Просите партнершу постоянно заверять вас в том, что вы дороги ей и не будете оставлены.

 

В заголовке я написала «бабники», потому что для женщин-Казанов не найдено приличного слова. Но причины их непостоянства бывают такими же, как у мужчин.

 

 

 

сердцееды

 

 

 

И если вы не хотите на старости лет остаться одинокими и  нужными только своей собаке,  обратитесь за помощью. Всегда есть возможность «переписать» свой детский сценарий.

 

Вы ведь хотите  не флирта, вы нуждаетесь в любви, разве не так?

ПЯТЬ ТИПИЧНЫХ ОШИБОК ПО ОТНОШЕНИЮ К ПЬЮЩИМ

 

 

  1. Уговоры и нотации

 

«Воспитательные беседы» и «промывка мозгов». Вы думаете, алкоголик не догадывается, что гробит свое здоровье? Он сам может вам на эту тему прочесть лекцию.

Все дело в том, что без очередной дозы спиртного он чувствует себя ужасно. Вы ведь наверняка слышали выражение «похмельный синдром» или «ломка». Доза алкоголя ему нужна здесь и сейчас. Отдаленные последствия его не интересуют…

 

 

 

Ломка

 

 

  1. Скандалы и ругань

 

Чтобы «утихомирить» того, кто негодует, алкоголик  готов пообещать бросить пить, но не готов бросить пить. Почувствуйте разницу.

Более того, злоупотребляющий спиртным кивает на «плохую жену», «несносные условия работы», «непослушных детей».  Причину для пьянства он всегда найдет, хотя далеко не каждый, кто живет с «плохой женой» пьет. Как правило «плохой» жена становится у того человека, который пьет. Он  сам верит, что все дело в «тяжелой работе» и «непослушных детях», — чтобы не брать на себя ответственность за собственное поведение.

 

 

  1. Прятанье денег, война с «дружками»

 

 

Это алкоголика  не останавливает. Для него мир полон возможностей.  Даже запертым в квартире, он может найти способ  «принять на грудь».

Одна женщина, уходя на работу, запирала в квартире своего мужа (он передвигался по комнате в инвалидной коляске).  Но когда она уходила, он  выезжал на балкон и спускал на веревке корзинку с деньгами, умоляя прохожих  помочь ему «снять боли в позвоночнике», купив бутылку.  Сердобольные бабушки и «солидарные мужики» были рады ему услужить.  Другому алкоголику, живущему на предпоследнем этаже, собутыльники спускали бутылку на веревке с  чердака.

 

Собутыльники

 

 

 

  1. Пить вместе с пьющим

 

«Уж лучше со мной, чем где-нибудь в другом месте, тут хоть все под контролем.  Ему меньше останется».  Так вы не столько уменьшаете дозу выпитого им,  сколько  даете алкоголику определенный карт-бланш. «Ты же сама со мной выпивала!..» То есть теперь его выпивка уже санкционирована.

 

 

 

 

пить с пьющим

 

 

 

  1. «Вытягивание» алкоголика из неприятных ситуаций, которые он сам себе создал

 

Если вы всегда «выручаете» алкоголика, как он поймет, что выпивка мешает ему жить? Она будет мешать жить только вам…  Бросить пить он может только в том случае, если с выпивкой ему будет хуже, дискомфортнее, чем без нее.

 

 

 

Допился

 

 

 

Если он обмочился во сне, — пусть проснется на мокрых простынях. Если по пьяни с кем-то подрался, пусть сам разбирается с милицией, а если из-за запоя пропустил работу, пусть сам объясняется с начальством.  Из похмелья он тоже должен выбираться сам, — не подносите ему пиво или рассол. Потому что если человеку пить удобно, он не бросит выпивку никогда.

 

Оставить человека один на один с последствиями  его злоупотребления алкоголем означает проявить  по отношению к нему так называемую жесткую любовь. А потакать ему – загубить его.

 

 

Вытянть из пьянства

 

 

Смотрите также статью «Если близкий человек пьет» 

Малосольник з Горбокоником

 або  підземні роздуми самотньої Росомахи

 

Авжеж, зараз ви долучитеся до найінтимнішого.

Інтим – це коли людина є такою, яка вона є. Чи часто й чи скрізь ми собі це дозволяємо?

Коли ти наодинці  з собою і за тобою ніхто не спостерігає, — немає сенсу грати. Хіба що трошки – щоб аж занадто слабкі свої місця прикрити, припорошити, припудрити.

Треба мати велику сміливість, щоб сказати навіть собі: «Я боюся». Цілковита самотність і цілковита безвихідь (для того, хто геть не орієнтується в печерних лабіринтах) – це якраз  місце де таке сказати собі, напевне,  доведеться…

 

Отже найінтимніша  зустріч (зустріч із собою) відбулася в мене   на висоті  280 м над  рівнем моря і, разом з тим,  під  землею…

 

 

 

Кількома словами про моє туристичне прізвисько. Бо всі запитують. Всім відповідаю.

Росомаха не сидить на одному місці.  Постійно кочує, — сама, без зграї. Звір дуже свободолюбивий. В неволі гине. Один з небагатьох звірів, які не піддаються дресируванню.

Сама, як правило не нападає. Але, відбиваючи атаки, може перемогти й ведмедя.

Має секретну зброю, завдяки якій часом  перемагає не  силою, а хитрістю.

Про мою вдачу все.

Тепер про мої печерні пригоди.

 

15 лютого   (13.00)  — 17 лютого  (13.00)  2010 року .

Лише дві доби…

 

 

 ГЛАВА 1,  де Росомаха віддає своє життя в руки якогось Вані

 

печера символ спелеології

 

Печера Млинки, село Залісся  Чортківського району на Тернопільщині.  Тут, в одному з залів, мене (на моє ж прохання!) спелеологи залишають на дві доби саму самісіньку  — без будь-якого зв’язку з «тим світом».

На «тому»  світі  (ось як все перевернулося!) люди будуть милуватися  яскравими блискітками на снігу, блакитним небом з  хмарками-білявками,  слухатимуть  тенькання синички й  ревіння  худоби, що чекає  сіна в годівницю,  вдихатимуть  пахощі глиці (саме взимку вони стають  густими, якимись тягучими…)

 

 

синий синий иней

 

Хмарки-білявки

 

Калюжа взимку

 

 

А в цьому світі, в якому  я  зараз залишаюся  наодинці з собою, —  ніяких звуків, ніяких  запахів, цілковитий морок…

Чим не інтим: лише я зі мною й більше нікого…

Позаду два маршрути, які пройшла зі своїми  підземними побратимами  Олександром Шевченком (його ще називають Шева), Сергієм Конопелько, Антоном Набокою (в народі просто Антик) і Валерієм Роговченком.

 

 

мої хлопці

Такий собі тонізуючий драйв  перед зануренням в цілковитий спокій…

 

я при вході в печеру

Хлопці  після оцих  двох маршрутів прощаються зі мною й  вирушають до Києва, а я залишаюся в печері. Прикол у тому,  що мене (через дві доби) має вивести на поверхню місцевий спелеолог (член клубу «Кристал»), якого я геть не знаю. Познайомили мене з ним  щойно – Папа (президент клубу Володимир Снігур) та Ігор Копирка (член правління). Їх я знаю, з ними  здійснювали проект «Світло для друга» (спелеопохід з незрячими).

 

СВІТЛО ДЛЯ ДРУГА

 

* І. Копірка в другому ряду крайній зліва, В. Снігур в тому самому  ряду третій зліва. Росомаха —  в першому, ви її  самі впізнаєте…

 

Щодо Вані, то він  з’явився в моєму житті оце зараз.

І зараз він щезне…

 

ІВАН

 

Іван Фіял із села Угрин.

Він і не пропонує мені  його  любити й жалувати.

Він впевнений, що інакше  я просто не вийду на світ Божий.

Має рацію…

 

красотка

 

Зал, де я  днюватиму  й ночуватиму,  називається  Горбоконик.  Іван каже, що на карті  Млинків його зображено двома  горбиками. В мене інша асоціація.  Знаходжу тут    невисокий камінь — схожий на  поні. Він не на карті,  – живий, реальний. Можна  поплескати,  гриву покуйовдити…

 

ГоРБОКОНИК Б

 

Горбоконик  віддалений від туристичних маршрутів, сюди практично не ходять.

Іван каже,  що це зал «тупіковий»…

От не люблю я згадок про глухий кут…

Означмо це так —  зал усамітнення й споглядання.

Ваня дає останні напучування. Радить бути пильною, бувають-бо висячі камені, які спелеологи називаються  ягідками. «Ягідки» часом «дозрівають» і падають — печера є печера.  Ще каже, щоб руки-ноги в вузькі щілини не сунула, бо дві доби в одному положенні  нецікаво.  І щоб не відходила далеко він своєї стоянки – аби потім мене довго не шукали. Бажано повсякчас рухатися, щоб не змерзнути (температура в печері стабільна, але невисока + 9 градусів і волога майже сто відсотків), буде холодно, – зігріватися в спальнику.

Ані окропу в термосі, ані  примусу я з собою не брала. Просто вирішила спробувати, як воно – без гарячого в холодному й вогкому.

Отже, хлопці йдуть, а я залишаюся  в  холодному й вогкому.

 

Що відчуваю, чуючи, як  голоси моїх  печерних побратимів  віддаляються?

Та ні, зовсім, не страх.

У російській мові є  слово «прєдвкушеніє».   І тут можна було б написати так: «Предвкушение одиночества».   Українською «предвкушать» —  «смакувати наперед», «одиночество» — «самота».

Отже  я смакую наперед самоту.

Так, мені було  класно  з моїми напарниками, які мали кращу фізичну підготовку, знали чимало нюансів проходження печерами (у Шеви «підземного  стажу»  — 23 роки, він ходить у Млинки зі шкільного віку, Сергій Конопелько – 7 років,  ще й  водить сюди своїх земляків-білорусів, бо на його батьківщині печер немає, Антик у спелеології 5 років). З ними я не почувалася в печері  невмійком і салагою  (хоча мала на це всі підстави). Від  них я багато чого дізналася й навчилася.

Але ось  настав момент, коли я залишаюся зі своїм постійним  співрозмовником, з яким мені ніколи не буває сумно.  Хоча буває страшно.

Якось  виборсуємося…

Смакую наперед…

 

Із гірських походів  маю певний досвід.

Звикання до нового одиночного маршруту  в мене  проходило в кілька етапів.

Ейфорія.

Радість від того, що зважилася, що змогла.

Передчуття  нечуваних перемог, які, авжеж,  у мене попереду.

Віват,  огой,  банзай і браво!

Страх.

Перша зустріч із тим, що, виявляється,  є перешкодою.

Це небезпечно!  Ще й як!

Овва!  Клей-гов! Стережися!

Розчарування.

А я ж не готова…

А мене ж не попереджали…

Що ж тепер?

Невже  поразка?!!!

Звичайно!!!

Та ба, йой,  леле…

Спортивна злість, що переростає в тупу впертість – хоч би що пройду!

Оле-оле, шайбу-шайбу, дайош! Хххха!

Спокійна впевненість, що переростає в тріумф.

Ось так от.

А ви як думали?

Авжеж!!!!!!!

 

Між цими етапами  проходили  роки, принаймні місяці.  Тоді я це собі могла дозволити (в Карпатах живе моя найкраща подруга, до якої я завжди можу приїхати і  стартувати  від неї в свій черговий одиночний похід).

Тепер у моєму запасі дві доби.

Лише дві доби і ні цента більше.

А це означає, що всі  етапи  мають  стиснутися й уміститися  в  48 годин.

Інакше мій малий сольник  (малосольник)  можна буде вважати  невдалим.

Ну що ж…

Почали!

 

(далі буде)

Глава 2

 

 

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 2, в якій  Росомаха з повзучої обертається на прямоходячу

 

Перше, що спадає на думку, коли озираюся навколо – а тут доволі просторо!

На маршрутах, які ми пройшли (пролізли!) з хлопцями,  доводилося повзти на череві, стукаючись каскою об склепіння печери. Були такі вузькі проходи, де треба   протискатися боком, звиватися гадюкою, складатися навпіл.

 

Звиваюся

 

Тепер  я маю в своєму розпорядженні  довгенький коридор, де можна не згинатися,  а  побігати, зробити якісь фізичні вправи…

 

НА ПОВЕН ЗРІСТ

 

Зал, фактично, складається з трьох приміщень. Я назвала їх «вітальня», «спальня» і «вбиральня».

У спальні мощу собі  гніздо. Хлопці принесли мені  три  карімати  – килимки, які   підстеляють у намет. Намету не принесли, бо тут його й не треба —  немає дощу й  вітру,  нема  від чого ховатися. А каріматів —  три, бо спати на камені холодно, хоч маю й  теплий спальник.

 

Три карімати

 

У спальні, авжеж, ходять не в спецодязі, а  по-домашньому.  Отже  знімаю своє спелеологічне вбрання..

 

воєнний комбез

 

(зверніть увагу на напис!) Отже я знімаю своє ВИШУКАНЕ спелеологічне вбрання…

 

спелеокомбез

 

…переодягаюся у «цивільне».

 

На цьому місці мав би бути знімок мого (як Шева його назвав)  «гламурненького комбезика» яскраво рожевого кольору, але хто б мене в сольнику  сфотографував?

(див. знімок  6, 7  з першої глави).

 

Зі мною кілька  джерел світла (техніка безпеки на вищому рівні!). Ліхтарик, який дали мені спелеологи – яскравий. Мій власний, який, зазвичай, беру з собою в гірські походи. Ще в разі потреби може дещо освітити мобільний телефон, він же – підстраховочний годинник на випадок, якщо зупиниться мій ручний  (інше застосування  телефону в печері неможливе). Ще хлопці вклали мені в рюкзак свічку і 2 коробки сірників.

Але я не збираюся світити повсякчас. Печерна цілковита темрява в цілковитій тиші, кажуть, виносить з підсвідомості  почуття й  думки, які не приходять на поверхні. Це особливі відчуття.

Перевіримо.

 

Тепер про обстановку  спальні.  Окрім  трикаріматового ліжка, тут  є ще тумбочка.

Для тих, хто здивований, – тумбочка, це те, куди складають речі, які повсякчас мають бути напохваті. Якщо тумбочка біля ліжка, то, прокинувшись посеред ночі, тобі не треба вставати й вмикати світло, а лише простягти руку й намацати.

Так ось тумбочка.

 

каска-тумбочка

 

Про ліки.  Валідол і андіпал – від серця й голови. По-щирості, я їх взяла лише для того, аби заспокоїти своїх близьких, мовляв, убезпечилася. Переконана, що нічого «такого» зі мною тут не станеться, печерою навіть лікують. Щоправда, не такою, — соляною. Соляна від астми, а ця, гіпсова, від  усього іншого, що заважає нам жити. Я й у гірські сольники беру з собою аптечку  (завжди) з таким формулюванням  «а може хтось потребуватиме, і я йому допоможу». Мені самій за всі роки  лише раз довелося  туди зазирнути і то більше з профілактичною метою…

Тепер про декор спальні.  О!  Це просто дивовижно… Напливи, карнизи,  чудернацькі фігури,  вирізьблені   водою,  яка тисячоліттями  вимивала  гіпс…

 

ХИМЕРНІ ФОРМИ

Хто, який оздоблювач – маляр, плиточник, гіпсо-картонщик —   працює  над стелею й стінами так довго, наполегливо, безупинно?

У тьмяному  світлі ліхтарика  поблискують кристали.  При яскравому спалаху мого фотоапарату  їх не побачиш, вони  мерехтять-світяться  лише в напівтемряві…

 

КРИСТАЛИ

 

Хочеться якихось тактильних відчуттів. Для  цього треба погасити   світло  й   «роздивлятися» руками, так, як мене навчили незрячі люди, з якими  побувала в Млинках  рік тому.

Якщо проводити паралель з тим, що на землі, то будівельники називають це шубою – так стіни будинку тинькують.  Тільки тут, замість штукатурки – гіпс.

А ось тріщина. Вона схожа на  розкриту рану, що  вже починає рубцюватися.  Намацую   шов… Печера сама себе лікує…

 

тріщина на стінах печери

 

Від спальні – перехід до вітальні,  де в своєму стійлі  стоїть друзяка Горбоконик. Сюди можна пробігтися — коридор прямий і довгий, у відгалуження намагаюся не зазирати.

 

Коридор до Горбоконика

І третє приміщення… Можна про нього й  не згадувати, але  знаю, що геть усі, кому розказуватиму про свій печерний малосольник, про це запитуватимуть. Тож, не хвилюйтеся, мені не треба терпіти дві доби. Про мене подбали.

 

І не в самій спальні, а саме в ОКРЕМОМУ ПРИМІЩЕННІ, от за цим ось каменем

 

Туалет

Екологічно й гігієнічно

 

ЗА КАМЕНЕМ ТУАЛЕТ

 

Ось така оглядова екскурсія, яку протягом двох діб буду  розширювати й збагачувати власними думками й спостереженнями. Власними відчуттями, які мене…спантеличили.

 

(далі буде)

 

Глава 3

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА  3,  де починаються відкриття

 

Отже, я оглянула  свій ареал проживання, і  знайшла його досить привабливим.

Тепер спробую визначити, який же запах у цієї печери.  Мої незрячі напарники з проекту «Світло для друга» казали, що  їм печера  пахне грибами. Я намагаюся… Я щосили  втягую в ніздрі повітря…

Гай-гай…

Знову вимикаю ліхтарик (може,  в цілковитій темряві мій нюх загостриться).

Ба…

Ніякого запаху.

Ні жодного звуку.

Ніяких відчуттів.

Цілковита стерильність…

Ні-чо-го.

Я навіть себе загубила в тій темряві. Не чую стукоту власного серця.

А хіба там, на поверхні,  — інакше. Там я чую себе???

На поверхні є зміна дня й ночі (треба прокидатися – треба спати), шум машин, гавкіт собак (триматися подалі), щебет птахів (замовкнути), дзвінок телефону (говорити).  Там навіть сніг пахне  — чисто випраними простирадлами.  І ти розчиняєшся в тих  картинках, запахах і звуках. Ти йдеш за ними, не замислюючись. Зелене світло – переходиш дорогу,  «куди прешся?!!!» — даєш задній хід. Соловейко тьохкає, — тішишся, песик скавучить, — сумуєш.  Сморід змушує тебе викинути харчі на смітник,  а пахощі —  їсти, хоча шлунок  і  благає «годі!!!».

Ми слухаємо сигнали, які нам подаються ззовні. А як щодо сигналів, що їх подає нам власне тіло?

Їх не чути в гомоні, гуркоті, гаморі…

І ось ти в печері, в цілковитій стерильності…

І себе  там не знаходиш…

Вимикаю ліхтарик і знову вирушаю на пошуки… себе.

 

На пошуки себе

 

…Я лежу на каріматі й виконую завдання, яке дав мені  мій приятель, психолог Павло Горбенко, з яким свого часу ми організували проект «Світло для друга».

 

Паша

 

Щоб сольник, окрім вражень,  дав якийсь ефект, Паша запропонував мені щогодини  досліджувати свій стан – фізичний та емоційний, фіксувати, що відчуває кожна частина тіла,  намагатися означити, які саме відчуття випливають на фоні печерної стерильності.

Я записую їх на диктофон, щоб не вмикати світла — воно може все зіпсувати!

 

  В голові — певне напруження, наче  в голову вставлено стовп… Це не  головний біль, а саме  напруження, яке йде  від шиї вгору.

    Розслабити голову  не вдається…

   В грудях … Щось подібне до того, як по воді з легким вітерцем пробігають брижі, такі собі зморшки-хвильки, що рухаються, тріпотять…  Я це в собі означую  як  хвилювання, —  оте внутрішнє тремтіння… 

    Напевне, це все-таки страх… Голова його не відчуває, але оці брижі в грудях говорять про те, що почуття страху в мене є. Тепер  ці відчуття переходять у  живіт, хвилі вже більші, ніж у  грудях…

   Рук і ніг своїх я  не відчуваю… Цілковито розслабитися  не можу…

 

Часто тіло нам підказує декотрі речі, які ми не годі збагнути  головою. Наприклад, на поверхні я часто відчуваю втому лише тоді, коли вже падаю. Голова  каже: «Роби! Це цікаво, це потрібно!  Треба, треба, треба, треба…»

А голосу тіла – «Змилуйся…» —   я не чую.

Звертаю на нього увагу лише тоді, коло воно вже страйкує – геть  знесилене,  відмовляється мені служити.

Тоді я падаю на канапу в цілковитій прострації.

У поході горами моєму тілу допомагає дощ.  Він дає бонус на відпочинок.

Дощ я чую.

Своє тіло – не завжди.

 

Зараз тіло мені каже: «Це страх».

«Не може бути!» — волає голова. «Ти ж і в лісі – сама, і в горах сама, і  в дощ, і в грозу… і  ця печера  у порівнянні з усіма тими ситуаціями, що вже пережиті, — дитяча пісочниця».

У голові – стовп…

У грудях – брижі…

 

Поки свій страх не означиш,  його не подолаєш.

 

Я пригадую, як з хлопцями проходила  розпори — вертикальні щілини,  подекуди метрів зо три глибиною…

Коли я їх побачила. – отетеріла:

  • Ви хочете сказати, що я тут маю ПРОЙТИ????!!!!
  • Так іншого ж проходу немає…
  • Ви жартуєте…

Зовсім ні.

Щоб пройти цю ділянку, треба було спиною упиратися в одну стіну, ногами в другу, а п’ята точка провисала.

 

Розпори

 

* Фото С. Конопелько

 

Там, де мали б у стіну впиратися мої кроси, поверхня була відшліфована ювелірно. Якщо ступні зісковзнуть… Запросто зісковзнуть… Господи, та зісковзнуть же!!! – ти не просто впадеш у триметрову яму (це ще квіточки!) ти можеш  застрягнути в тій  вузькій щілині, яка стисне грудну клітину, і витягти тебе  звідти…

  • Хлопці, ви жартуєте?…

Авжеж, я не промовила отого страшного слова «страх», але мій вираз обличчя, мої інтонації, моє зіщулене  тіло…

 

Я в розпорах

 

* Фото С. Конопелько

 

На особливо небезпечних  ділянках вони страхували мене знизу. Упиралися ногами й руками в стіни, і я часом просувалася, наступаючи своєму страхувальнику на спину. Мої ноги чомусь тремтіли, а  голова  все ще переконувала мене, що я  сміливець і відчайдух.

Дісталося б їй на горіхи, коли б хлопці  в це повірили…

 

(далі буде)

Глава 4

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 4де більше запитань, аніж відповідей…

 

Добу 24 години (мінус сон) треба чимось заповнювати. Авжеж, за  такий короткий термін я не встигну знудитися так, що це призведе до депресії, люди й довше нудьгують і нічого. Але коли нічого не робиш, час плине довше і забарвлюється в сірі тони. А тут, у печері, й так  не сказати, що розмай кольорів, відтінків – як  візуальних, так і звукових.

Я спеціально не брала з собою ніякої друкованої продукції, ніяких  аудіо записів, щоб не відволікатися на стороннє.

Тільки я та печера.

Я маю шукати в ній і в собі щось особливе й незвичайне.

 

Продовжую досліджувати своє лігво й помічаю на стіні,  під якою лежить мій карімат, чорні  патьоки – природні.  На цих патьоках мерехтіння «зірок» (кристалів) є особливо яскравим. Бачу  вкраплення білої породи, схожі на лапку якогось звіра . І лише зараз помічаю, що зі спальні  виходить ще один коридор, ще один хід,  він  піднімається  вгору й різко звужується. Я не впевнена, що в цю дірку змогла б пролізти й що вона не закінчується глухим кутом… Аби  з’ясувати, так це чи не так, треба надягати  спелеологічний  комбінезон…

Та тю на мене! Не буду ризикувати, бо якщо я в тій дірці  застрягну…  доведеться   там перебувати багато годин  – аж до визволення…

І все-таки я піднялася сюди недарма.  Ближче до склепіння видно,  яке воно дивовижне, багатошарове. Такі  химерні  форми… Наче щось ліпили  з глини й не доліпили, але не доліпили  дуже витончено… І в тому недоліпленні – яскраві кристали. Усі стіни – всі! – помережені «зірками». У промені ліхтарика, який ковзає туди-сюди, перебігаючи з місця на місце,  вони мерехтять то тут, то там, здаються живими. Горять-переливаються…

Фіксую урочистість моменту. Де, в якому  іншому місці я б побачила  зірки скрізь – ліворуч, праворуч, над собою, під ногами…

  

    Просто лягти на килимок і мріяти…

Але треба рухатися. Отож, за порадою Паші, я шопівтори години роблю зарядку. Потім вимикаю ліхтарик і намагаюся не заснути. Мені хочеться розгадати загадку свого тіла, в ньому закодована якась інформація… Чому воно видає мені  сигнали страху, які я не відчуваю розумом? Воно що, розумніше від нього?

 

Отже, що я відчуваю? Напевне, головне – це напруження  в тілі. Воно забиває всі інші почуття. І десь із моїх  глибин невеличкою цівкою  —   відчуття холодку.  Цівочка витікає знизу вгору —  від діафрагми до серця.  Цей холодок, напевне,  і є  моїм страхом?

 

Причина того страху є і геть не зрозумілою.

Мій  другий  карпатський сольник був перенасичений страхами й комплексами (перший, пройшов на суцільній ейфорії, страшок з’явився лише наприкінці маршруту, коли стало зрозуміло, що трохи заблукала, але – минулося).  Це був переломний момент моїх одиночних мандрів. Згодом я зрозуміла, що саме погіршило мій морально-психологічний стан. Брак інформації!

Перед   своїм одиночним походом  я намагалася  зібрати якомога більше відомостей  про ймовірні небезпеки і те, як з них виходити, та ба…  Запитувала гуцулів, чи продовжують на туристів нападати рекетири,  і чи вони полюють лише на іноземців з їхніми доларами та  дорогою відеотехнікою, а чи  задирають і наших. У відповідь  чула приблизьмо таке: «Колись нападали, було що й на наших… Ловили їх… Може й переловили… Хтозна…»

Ще я розпитувала про грозу, як від неї убезпечитися. Зрозуміла, що тут ніхто нічого не розуміє, навіть ті, хто ходить в гори давно і майже професійно.

Перед тим, як вирушити  Чорногірським хребтом  (новим  тоді для мене маршрутом) я запитала одного знайомого, котрий  знав Чорногору, як своїх п’ять пальців, де на хребті  є місця спуску (щоб під час  грози спуститися вниз, на долину). У відповідь почула: «Якщо гроза  захопить на хребті, тобі ніякі мої поради не  допоможуть».

Еге ж,  загортайся в саван і повзи на кладовище…

Ще я запитувала у досвідчених мандрівників Карпатами, чи були випадки, коли на туристів нападали хижаки – рисі, вовки чи ведмеді.  Відповіді  були невиразними…

Один мій приятель, який Карпати сходив вздовж і впоперек, розповів, що якось  йому наснилося в горах, неначе  виє вовк:

  • Я визирнув з намету, — справді сидить вовченя й виє…
  • І що ти робив? – запитала я.
  • Нічого.
  • А страх?
  • От не треба боятися! Як раз хижаки, ЯКЩО НАПАДАЮТЬ, то саме на тих, хто боїться. Звірі  це відчувають, страх  людський має певний запах…
  • А як же можна подолати страх перед вовком?

—  Любов’ю…

Я потім довго розмірковувала над його словами…  Здається знайшла  методику. Просто переконала себе, що вовк теж має право на життя,  і що в  своїй стихії він не такий уже й паскудний. Ось Фарлі Моует у своїй книзі «Не кричи «вовки!» описує ніжні почуття  вовків-самців до самиць, їхню відданість… Як таких не любити?

Серце щодо цих звірів помітно пом’якшилося,  але я не впевнена, що  коли б зустріла на стежині вовка, то мене б переповнило почуття  ніжності…

До свого малосольника я готувалася. Зібрала максимум інформації про те, що може викликати в мене страх під час самотнього перебування в печері.

Страх, пов’язаний з відсутністю зв’язку  з  тими, хто на горі. Як розповів мені член правління спелеоклубу «Кристал» Ігор Копирка, цей страх часто виникає в тих, хто усамітнився під землею. Він розповідав про одного психолога, який  усамітнювався в Млинках заради психоаналізу (писав на цю тему  якусь наукову роботу): «Перший день був нормальний. На другий він почав думати: «А чи прийдуть за мною  хлопці? А чи не сталося  з ними щось там, нагорі? А раптом ті, хто має мене забрати,  – всі троє ! —  потрапили в аварію?»  Ігор каже, що від таких думок відмахуватися дедалі важче. «Ця ідея стає нав’язливою. Ти її відганяєш, а вона знову лізе до голови…

Думка, що про тебе можуть забути, проходить через кожні п’ять годин, потім  — через три, потім через пів, а відтак  ти  вже живеш цією нею. Через певний  час  ти вже  абсолютно впевнений, що пройшла атомна війна,  за тобою вже ніхто не вернеться, і  ти вийти не зможеш. Тут може й психіка зрушитися…»

Ця інформація позбавила мене страху перед страхом. Якщо саме такі думки прийдуть до мене, я з ними просто привітаюся: «Авжеж, мене попереджали, що так буде. Все нормально, в мене все, як у всіх!» До того ж я гарно підстрахувалася. Про моє точне місцезнаходження  (аж до назви залу перебування)  знали кілька моїх друзів, їм відомі були й контрольні терміни мого виходу на світ Божий, знали вони й  координати членів клубу «Кристал», а своїй сестрі я ще й дала номер мобільного телефону Івана.

Друге, чого я  перед малосольником  боялася злякатися, — це  щури і кажани.

Щурі – це  єдина тварина,  яку я всім серце ненавиджу. Якщо побачу оте  гостропике  хвостате створіння, — настрій  одразу  погіршується і ще довго не приходить до норми. Нахабства їхнього не люблю (і  людського не люблю!), я б назвала цю їхню рису – безстрашне нахабство. Миші хоч нас бояться, а щурі  й  вкусити  можуть. Були випадки, що й дитину загризали. До того ж вони хитрі й підступні, цю рису я теж ненавиджу всім серцем. А я ж іду   до печери  з харчами… Коли їм ще така радість випаде?

Отож дуже доскіпливо  випитувала у Шеви  про ймовірність зустрічі  з  гризунами.

Знаю, що колись у Млинках традиційно відзначали Новий рік і Різдво, тут ставили ялинку, поблизу  якої щороку зупинялися табором  спелеологи з усієї України. Авжеж, святкували з усілякими наїдками, а недоїдки й  крихти лишали. Тоді в печерні  коридори потяглися щурі. І коли їхні набіги стали регулярними, —  ночівлю й перекуси  під землею просто відмінили. Спелеоклуб має  свої  обладнані будиночки, ночівля в яких   обходиться екскурсантам недорого (ми з хлопцями там ночували між маршрутами). Тут є плита, електрочайник, вода…

 

Спелобудинок

 

А щурам тепер у печері робити нічого. Вони  пішли шукати щастя в інших місцях.

Що ж  до кажанів…

Авжеж, неприємно, коли тебе, сплячу, задіне крилом  оте  сліпе пискляве створіння або якщо котрийсь  заплутається в твоєму волоссі  (ультразвук, яким летючі миші обстежують довкілля,  не показує їм наявність  волосся  як перешкоди).

Під час семигодинного маршруту  печерою, я намагалася  побачити  кажанів… Вдивлялася в морок… Ніде й нічого… І раптом…

«Тссс! – сказав Шева,-  не розбуди!»

На  печерному склепіння висів якийсь  темний «мішечок». Лапками «мішечок» тримався за «стелю», загорнувся у  власні крильця, наче в ковдру.

«Всі кажани зараз сплять, — пояснив мені Шева. —   На зиму  вони забиваються в природні отвори — печери, дупла… І  треба бути дуже обережними,  бо якщо його розбурхати, то ця тваринка швидше за все не доживе до того часу,  коли вона зможе вилетіти з печери  й прогодуватися».

Йой, та це  вони мають мене боятися, а не я  їх!

Ця думка одразу мене заспокоїла, і більше я про кажанів не думала.

 

КАЖАН 1

 

Кажан 2

 

Кажан 3

 

В печері, боячись розбудити «сплячого красеня», я не наважилася до нього  наблизитися. Отож знімки мої – не печерні, це кажан київський, з Пущі-Водиці…

 

Ще один вид страху, який часом з’являється в людей під землею – це забобонний страх.

Можливо, він з’являється на тлі  відсутності будь-яких подразників. Наша психіка  не витримує стерильності, відсутність емоцій  для людських створінь нестерпна  (ми ж не  були створені  роботами). Отож і вигадує  позбавлений почуттів і вражень мозок  усяких там білих спелеологів. Або  батареєчників, які, начебто,  підходять до останнього в ланцюжку, плескають по плечу й просять в нього батарейку…

 

Білий спелеолог

 

 

 

Він іде!!!  В ролі Чорного спелеолога – Валерій Роговченко.

 

 

Батареечник

 

* Батареєчник – то просто недбалий спелеолог. Йому ж казали – треба ТРИ джерела світла…

  В ролі батареєчника Сергій Конопелько.

 

Дякувати Богові (в прямому значенні цього слова!) забобонам я не вірю. Почувши якийсь «підозрілий» стукіт, я швидко збагнула, що це зі склепіння печери падає  долу  крапля, китиця крапель, що злилися в одну. Інший звук, який несподівано виринув із підземної  аудіо стерильності, — був стукіт мого власного серця.

Чому ж  воно не підкаже мені, що змушує його прискорено битися?  Що викликає оті брижі в грудях, оту холодну цівочку, отой стовп  у моїй голові й так напружує тіло?

Для того, щоб розібратися, в мене обмаль  часу.

Вже менше, ніж дві доби.

Але розібратися треба, інакше нащо я сюди полізла???

 

(далі буде)

 

Глава 5

 

 

 

 

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 5, в якій  ви побуваєте і в ресторані, і  в небі, й на Чукотці, а також відвідаєте просто Марію. І все це, — не виходячи з печери…

 

Якщо, прочитавши минулу главу, ви подумали що я потерпаю від страху, то помилилися.

Це не той паралізуючий страх, який заважає людині тверезо мислити й діяти, вбирати в себе нові враження, отримувати радість від нових відкриттів.

Тихий шепіт мого тіла хотів щось підказати мені, про що я вже забула, він може  вивести мене на якийсь новий щабель переосмислення  мого життя. Можливо, розгадка ще прийде до мене.

Тим часом в незвичних обставинах я цілком нормально почуваюся.

 

Дев’ятнадцята година…  За логікою речей,  маю зголодніти. Якщо я лише поснідала, то  повечеряти (коли вже перескочила обід) треба.

Моя спальня  обертається на  їдальню. Та ні, «їдальня» — це якось буденно. Я  смакуватиму  свою просту їжу  під склепінням,  всипаним зірками. Зірки на стінах… І – на підлозі!

 

ПІДЛОГА БРУКІВКА

 

Авжеж, ота «бруківка» під ногами теж засіяна  кристалами, хоч і не так рясно, як  печерне «небо».

Моя зіркова  вечеря…

Я зіркова леді…

 

Зірки

 

І отут  моє меню якось не вкладається в контекст… Зіркова леді їсть сало з часником.  Але  менше з тим,  геть стереотипи!  Вся справа в комбінації понять: неймовірна тиша печери – самотня  леді в гламурненькому комбінезончику – мерехтіння зірок  –  сало… Відчули колорит?

Я ще й ще вдивляюся в напливи й карнизи на стінах моєї  спальні  без ліжка, моєї кав’ярні без кави, моєї вітальні, де я нікого не вітаю.

Оті карнизи… Вони мені щось нагадують…

Щось таке із давнього, до болі далекого і разом з тим до болю близького…

Еге ж, багатоярусні  пташині базари на Чукотці!..  Чайки, калани й топірці  розкладали   там  свої гнізда й висиджували пташенят. Ти почувався серед того багатоголосного гамору, в якому був свій лад, свій сенс, свій колорит, — зайдою, який забрів на чужу територію й має чемно поводитися, аби не бути вигнаним.  І спробуй-но забрати з їхнього кубельця бодай доне яйце, спробуй винести його  звідти… Заклюють, заб’ють крилами так, що аж-аж…

Замість птахів на цих, млинківських,  поличках умостилися кристали.

 

Кристали на поличках

 

Вони тут були й будуть незалежно від тебе й твоїх зусиль. Ти теж не маєш права взяти їх з собою. Ти можеш їх лише зруйнувати, намагаючись відколупати й винести на поверхню. Там, на горі, вони стануть  купкою  камінців, що втратили свій блиск і  загадковість.

З печери не можна виносити нічого, окрім вражень.  Це таємнича казка, яка закінчується там, де закінчується  морок…

А в казці все можливо.

Уявіть собі, як дивовижно  серед холодної безлюдної печери їсти хліб домашньої  випічки.

Це хліб пані Марії…

 

ПАНІ МАРІЯ РІЖЕ ХЛІБ jpg

 

Хто з членів клубу «Кристал» не знає пані Марію? Хто не знає, — той не член клубу «Кристал». Бо вже багато років підряд ця  гостинна, добра жінка приймає й  пригощає, вислуховує й радить.

Коли я запитувала у хлопців прізвище, вони навіть розгубилися:

  • Пані Марія? Треба  буде запитати…

Просто Марія (це вже потім я зізнаюся, що вона — Марія Наконечна   з села Залісся)…

Зате дім її знайдуть із заплющеними очима.

І не лише тому, що там їх почастують гарячим, хоча й це для  підмоклих і підмерзлих спелеологів  ще й яка втіха!

 

Хлопці почуваються як вдома

 

Вона пам’ятає оцих хлопців і дівчат  (тепер солідних тьоть і дядь-спелеологів) змалечку, цікавиться їхнім життям, розпитує, коли ті приходять до неї на гостини. І  пече для них хліб – геть не такий, як з магазину.

 

Хліб пані Марії

 

«А оцю хлібину, — сказала  пані Марія на прощання, — передайте мамі Зайця («Заєць» це  багаторічний «нік» Жені Копйова, який цього разу не зміг з нами вирватися на маршрут, бо з роботи не відпустили. До речі,  він теж усамітнювався в печері!).

Колись його мама цей хліб похвалила.

 

ПАНІ МАРІЯ дарує хліб

А ось тепер скажіть, що  моя зіркова  вечеря це —  простісіньке сало й звичайнісінький хліб.

Мене теж  обдаровано…

 

Скибка хліба

 

Ще я їм  горішки, цукати й шоколад. Ці харчі я беру з собою  і в свої  сольні походи в гори, люблю їх за легкість і поживність. Перед горосходженням  малесенька дрібочка шоколаду зразу  дає енергію, а в негоду вона поліпшує настрій…

Багаття тут не розкладеш, примус теж не поставиш, бо можуть закоптитися стіни —  то є недобре для цього середовища.

Отже,  ці два дні я перебуду без  гарячого.

Переживу якось…

І ось що,  люди, вам скажу… Якщо вас гнітить страх  або невпевненість в собі, — просто добре попоїжте! Навіть коли вам не хочеться… Знайдіть собі те, що дасть вам енергію і що принесе  радість. Зовсім інше світосприйняття!

 

(далі буде)

 Глава 6

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 6, в якій я зустрічаюся з потенційним вбивцею 

 

Дивне відчуття цієї стерильної тиші… Вона  тисне на барабанні перетинки і  ввижається якимсь певним шумом, розлитим шумом, на тлі якого ти не відрізняєш конкретних звуків.  Кажуть, людській психіці  важко витримати  цей «шум», і, перебуваючи в ньому тривалий час,  вона починає  вигадувати звукову конкретику – це і є галюцинації.  Хтось у печері може почути  гітарні перебори, хтось голоси, і це не має  ніякого відношення до шизофренії. До речі, ота напружена моторошність печерної тиші — одна з причин, чого спелеологи не люблять сольників, вирушають на маршрути  хоча б парами, а частіше — групами. Щоб, окрім свого, чути бодай ще чиєсь  дихання, чиїсь кроки… І щоб було до кого заговорити.

Мені теж є  до кого заговорити.

Навіть у сольнику.

Але дивно – відчуваю якусь затисненість. Не можу зважитися на повен голос заспівати… Тут ніхто не скаже мені що я  стерялася розумом,  що пустила півня чи співаю не те, що годилося б у моєму віці  (а що годиться співати в моєму віці???)

Там, на горі, того не можна, цього не можна, те не годиться, а це не гарно, що люди подумають, як це виглядатиме… Тут можна відпружитися, забити на всі «не треба-не можна» і дозволити собі все. А я ось впівголоса  співаю, наче озираючись,  – чи не подумає щось хтось про когось…

Сольник – це можливість побути собою, а якщо тобі це не вдається, — немає на кого нарікати,  треба щось робити з власними мізками. Агов, мізки! Слухайтеся свого тіла.  Його вже перегодовано стерильністю тиші, воно зголодніло на звуки.

І я  спершу подумки, потім голосніше, голосніше відтворюю ті пісні, які ми з хлопцями, співали, повертаючись з маршрутів.

 

Як вазьму я ружу кветку,

Ды пушчу на воду,

Плыві-плыві, ружа кветка,

Да самога броду…

 

Сергій Конопелько брав  до рук гітару –  свою  стару обшарпану гітару, таке враження, що вона побувала в боях, видно, він завжди возить її з собою на такі от маршрути.  Антик затискав колінами дарбуку, Валера виймав  з наплічника сопілку  і  — понеслася  душа в рай! Обмінювалися  інструментами, і знову співали…

Повернулися  з маршруту  зморені,  й, здавалося б, ніяких сил, ніякого голосу вже  не було, але ми співали до третьої години ночі…

Це  — спорідненість на невербальному рівні, себто без усяких слів, вона на рівні душі…

Гітара, дарбука,  сопілка… Не змовляючись, хлопці  беруть це з собою «по умолчанію» —  як  туристичну снарягу, теплий одяг, джерела світла…

 

Антік з дарбукою

 

* Антик свою дарбуку розчохлив ще в поїзді

 

Валера з гітарою

* …Валера не тільки на сопілці вміє…

 

Цікаво, що, навіть подумки наспівуючи ті  пісні, які  ми співали разом, я відчуваю себе  поруч із ними, хоча тепер мої  співмаршрутники вже, мабуть, у поїзді.

 

Шева в поїзді

* Шева — «в печері», відключився від  зовнішнього світу…

 

Щогодини роблю аналіз своїх тілесних відчуттів  і відзначаю, як вони  змінюються.

 

    Хоча напруження в тілі ще цілковито не зникло (воно йде від шиї), але штир, що стирчав у голові,  вже випав, його там немає. Відчуття в грудях теж змінилося. Вже немає тих брижів, тих хвиль, що  тріпотіли в  мені, всі ці почуття злилися в область серця…

   Я відчуваю певне напруження в області серця. Це щось не чисто соматичне, а з області емоційного – серце не болить, а дає про себе знати якимось дискомфортом.

 Дивне відчуття, коли ти чуєш стукіт власного серця… Стукіт твого серця в цілковитій,  стерильній  тиші…. Це навіть трошки лякає, бо ти ж його ніколи не чуєш,  а тут відчуваєш, як воно пульсує, як скидає кров в артерії.  Ти чуєш його хіба що тоді, коли тобі кепсько – отоді ти можеш його відчути. А тут ти відчуваєш удари – досить ритмічні, хорошого наповнення…   

   В животі  напруження теж злилося в одну лінію. Рук я ще не відчуваю… Ноги  відчуваю… коліна.

 

Мій приятель-психолог загадав  мені ще одну вправу. Її, на відміну від попередньої,  треба зробити лише один раз.

Паша порадив  спробувати спонтанно видобути з пам’яті якихось людей із минулого. Потім — проаналізувати, хто з них  виринув із небуття і в якому порядку. Маю відстежити певні  зв’язки між персонажами, що прорисувалися на тлі печерної стерильності.

Мій приятель  сказав, що там,  де нічого не відволікає й не подразнює, може «вилізти на поверхню» глибоко приховане, потаємне й… несподіване.

Десь так і сталося.  Першою (!) «постала» людина, яку я останній раз бачила багато-багато років тому, якої вже й на світі нема, а отже впливати на моє життя ця особа аж ніяк не може (так я гадала до того, як вона виринула…).

Я не тримаю зла на цю людину, хоча вона могла  позбавити мене життя — була геть не адекватною. Свою агресію той чоловік, швидше за все, скеровував не на конкретну слабку  розгублену особу жіночої статі, а на якісь власні  внутрішні проблеми. Я потрапила під гарячу руку людини, в якої просто зірвало дах. Неможливо було покликати до розуму того, в кого відбулося «затьмарення».  Не можливо було розжалобити того, хто вирішив  знищити все навкруги, не жаліючи й себе самого.

Я згадую цей випадок  хіба що тоді, коли  знайомі чоловіки (досвідчені мандрівники, військові) радять мені брати з собою в сольники  якусь зброю – якщо не для знищення, то хоча б для відлякування ймовірних нападників. Мені приємно, що вони непокояться за мене й турбуються про мою безпеку, але  знаю, що реально застосувати для самозахисту зброю мені не вдасться, тому й ніколи не беру її з собою.

В мені немає потрібної для цього агресії, а зброя в руках людини, яка не здатна на справжню агресію, скидається на іграшку, з якої агресивні люди можуть хіба що покепкувати. Такий собі водяний пістолет проти  живого ведмедя…

Той неадекватний чоловік міг би бути вбитим (він про це так і не дізнався), бо  зброя була в мене напохваті (він не уявляв собі, де я тримаю сокиру для рубання дрів, а мені  було достатньо лише руку простягти). Будь-який суд (+ експертиза,  в тому числі психіатрична експертиза щодо нападника) міг би мене виправдати. Я це усвідомлювала, як усвідомлювала, що РЕАЛЬНО можу  бути вбитою (була впевнена, що вб’є) . Але… не змогла.

Це тільки в бойовиках  так просто «бабахають» на всі боки. Тато розповідав, що на фронті навіть досить моцні чоловіки, вбивши першого фашиста (!),  тяжко переживали це.  Вони в тому не признавалися, але  їхнє тіло видавало їхні переживання – воно реагувало проносом, блювотою, пропасницею…

Цікаво, чому в моїй пам’яті сплила ця постать? Чому отой  страшний епізод, який стався зі мною давно й далеко (на Курилах!),  згадала саме тут, у печері, де я захищена від будь-якого насильства, бо люди сюди не можуть зайти (Ваня сказав, що в понеділок-вівторок, себто сьогодні й завтра, на маршрутах нікого не буде, до того ж без дозволу місцевих спелеологів до печери ніхто не зайде —  вони замикають її двері).

Цей чоловік взагалі не може для мене становити ніякої небезпеки  —  після того випадку   йому ще недовго випало топтати ряст, хоча я до того не причетна.

Нема його серед живих. Хіба  я можу  його боятися?

І чи пов’язані мої тілесні  відчуття страху саме  з ним?

Над цим ще я маю думати.  Час є…

 

Аби не залежуватися й не засиджуватися, а рухатися й зігріватися (а також для  поліпшення свого душевного стану, свого тонусу) я прогулююся до Горбоконика і назад. Роздивляюся візерунки на стінах,  намагаюся  розпізнати в побаченому якісь аналогії з живим світом…

 

Два закохані створіння

 

два створіння з іншої точки6

*  Закохані  створіння прагнуть поцілунку?

 

лев чи тигр

 

* Лев чи тигр цю стежку стереже?

 

Коридор «дозволеної» прогулянки  прямий і при світлі ліхтарика в ньому ніяк не можна заблукати. Головне не заходити в бічні коридори, бо цілком ймовірно, що вони розгалужуються, можуть роздвоюватися й розтроювати, розчетверятися й  розп’ятирятися…

 

Вихід в безвихідь

 

* Вихід в безвихідь?    

 

Але… Туди страшенно манить. Страшенно манить все незвідане: а що там, за поворотом? Ти гадаєш, що там цікавіше, ніж тут, за якийсь час ти просто впевнений в цьому (бо тут тобі вже стає не так цікаво).

Чи не в кожному печерному комплексі є страшилки  як-от зал Скелета, що в печері «Кришталева» на Борщівщині.

Ніхто не знає,  коли й чому той чоловік потрапив  до кам’яної пастки, бо на ньому  навіть одяг зотлів. Залишилися лише  грубі черевики та якась монетка, викарбувана 1905  року. Дехто вважає, що це  — дезертир з австрійського війська, але один  знайомий, що повів мене до тої печери (він стоматолог), сказав, що стан зубів небораки вказує на те, що тому було за 50. Як і чому опинився  на самоті в печері  цей  літній чоловік, — про це ми вже навряд чи дізнаємося. Але пам’ятаю, що мене вразив один факт.

Від того місця, де чоловік остаточно відійшов від земних справ, до того місця, де вже відчувався протяг, за яким можна було знайти вихід із печери  — десь з півгодини повзти. Він помер за півгодини до виходу, за півгодини до перемоги, просто не знаючи, що до неї так близько…

Коли б знав, то, далебі, вижив би…

До речі, саме там, у Кришталевій,  з’явилося в мене бажання  усамітнитися в печері, і той скелет не став цьому бажанню на перешкоді…

 

Та повернімося до Млинків.

Я помітила, що  ТІЛЕСНІ  почуття  страху в мене з’являються саме  в тому місці, де починаються відгалуження  від «мого» коридору. Я боюся втрапити в бічні ходи? Але як я можу в них втрапити, коли навіть із заплющеними очима… Стоп! А з  заплющеними ж я не пробувала…

Вимикаю ліхтарик і  неквапливо  продовжую свій коротенький маршрут. Егеж! В печері я втрачаю відчуття реальності, відчуття простору.  Все в моїх думках якось переплутується…Орієнтири відсуваються на дальшу відстань, ніж вони є. Ось тут уже має бути камінь, а його немає… Розплющую очі – камінь набагато далі. Знову заплющую і за хвильку  вже  не можу збагнути, куди йти… На дев’ятнадцятому кроці від моєї лежанки  починається перше розгалуження, а всього їх тут сім… Зроблю кілька кроків  – і зупиняюся,  ще кілька кроків – і знову  стоп!

Боюся збитися на манівці, потрапити  в той вхід, з якого мені виходу немає?

Може, я боюся темряви?

(далі буде)

 Глава 7

 

Малосольник з Горбокоником

 

ГЛАВА 7,  де будуть розборки з темнотою

 

Первісно план свого малосольника  я уявляла двоетапним – світлий і темний періоди. Спершу хотілося пожити, роздивляючись все навкруги й  запам’ятовуючи орієнтири, відтак хтось мав прийти в моє лігво й забрати від мене всі джерела світла (щоб не було спокуси ними скористатися). Я відмовилася від цього плану, бо мені шкода було тричі ганяти сюди Івана (тричі напружувати людину, яка мешкає навіть не в Заліссі, а в іншому селі було б  егоїстично). Тому на другу добу я  планувала просто вимкнути ліхтарики й силою волі їх не вмикати. Отак  мала б визначити, як почуватимуся на самоті не лише в цілковитій тиші, а й у цілковитому мороці.

Коли ми говорили про це з Сергієм Конопельком, він сказав, що, може, й сам колись зважиться на такий експеримент. Та навіть зі світлом  залишитися наодинці з печерою поки що не випадає.

 

Сережа Конопелко

 

Якщо розібратися, то нічого дивного в тому, що ми  боїмося мороку, немає. Коли ми обговорювали цю тему з психологом Оленою Назаренко,  вона висловилася так: «Людина – не нічна тварина. Темінь – це час диких звірів, маргіналів, злочинців і чаклунів, час антикультури. В епоху Ренесансу місяць називали «сонцем розбійників».

У печері  навіть «сонце розбійників» не світить…

 

Мені сподобалося те, як Сергій спокійно, без паніки  (я б сказало, без усякого страху), розповів про свій страх темноти.

Власне,  бажання позбутися страху темноти було однією з його спонук  до заняття  спелеологією.  За припущенням мого печерного побратима,  це  коріниться десь у дитинстві. Мабуть, страх  вибрунькувався саме з такого поєднання: темрява + самота.

В групі його страх темноти відступав, але  —  тільки тоді, коли йшов усередині групи. Коли ж його ставили замикаючим, неприємні відчуття знову  обсідали. Було враження, що за спиною не лише темнота, а якась моторошна невідомість — ось  зараз хтось підійде ззаду і торкне за плече…

Він пересилив себе і наступного року вже зміг не лише йти в ланцюжку останнім, а й на  певній відстані  від групи. Але він розумів, що поки бачить і чує групу, страх відступає, та варто лише  трохи більше віддалитися…

Наступного разу йому  вдалося й це. Він уже міг перебувати сам-один, та лише  нетривалий час – годину. Потім страх знову повертався.

Тим не менше  це був великий крок вперед. Його не може оцінити той, хто ніколи не переживав фобій, бо здається – а що ж тут такого? Ну, година в темряві… Саме тому люди, яким вдалося вийти з отої скрути, зазвичай не  розповідають про свої перемоги або роблять це неохоче.  Але як інакше підбадьорити  тих, кому ці «прості» кроки здаються нездоланними? Їм кажуть лише «нуж бо, нуж бо!», «не вигадуй дурниць», «не бери зайвого до голови»… А воно ж – ніяк…

І оту краплинку  перемоги можуть помітити й оцінити лише ті, хто заради неї себе стиснув у кулак, напружуючи всі сили…

Я з великою повагою ставлюся до людей, які зважуються говорити про свої страхи й слабкості. До речі, це ознака  сміливості й сили, бо справжній боягуз і слабак навпаки, буде удавати  з себе героя й переможця, аби ніхто не подумав, що він таким не є.

«Поступово, з кожним виходом на маршрут, страх відступав, — сказав мені Сергій. – І тепер, можливо, я зможу зважитися на ночівлю – як ти».

 

свічка

 

Коли я згадую ці його слова,  вони ще й як  підбадьорюють.

Скажу щиро, мені дуже допомогла в печері технологія долання страху чи дискомфорту (називайте, як хочете), що її  застосовував Сергій. Я  вважаю  цей його досвід певним чином універсальним.

Перше, що треба зрозуміти – що страх  гніздиться в нашій голові, він виникає з розумових процесів.

Яка його природа? Страх – це те, що має статися. Воно ще не сталося (й може не статися взагалі), але ми думаємо про нього так, наче це вже відбулося.

Отож, коли страх народжується   розумовими процесами, його можна позбутися  шляхом тих  самих процесів. Треба щось робити зі своїми думками, переключати їх з деструктиву на конструктив.

«Я вирішив, що світ печери не є ворожим до мене,  і тому він не може бажати мені зла, — розповідав мені  під час перепочинку на маршруті Сергій.  —  Отже недобре для мене може йти не ззовні, а зсередини. Тому я починаю слухати себе – своє серце, своє дихання. І розумію, що мені немає чого боятися – ось я дихаю, моє серце б’ється нормально, я спокійний… Цим я відволікаю себе від кепських  відчуттів. Мене попускає…»

Від себе додам.  Важливо не боятися свого страху,  не ставитися у зв’язку з ним до себе зневажливо, не страшитися поразок, не надто ними побиватися. Процес перемоги над ними йде параболічно. Далеко не завжди  треба  штурмувати свій страх, часом розумніше продиратися  через нього.

Особисто мені  в такі хвилини допомагає думка про те, що мій досвід (досвід подолання) зможе комусь допомогти. І ще допомагає  концентрація на  красі довкілля й незвичності ситуації, до якої я можу ставитися  з гумором.

 

Я знімаю

 

Сергій казав, що в нього не було  перфекціоністського  настрою, мовляв, не здолаю свій страх – я ніщо. Він намагався концентруватися на чомусь позитивному.  Наприклад, на  довкіллі.  Адже підземне середовище – особливе, не схоже ані на морську, ані на повітряну стихію, ані на  земні ландшафти.  Недарма люди, яким не вдалося побувати в печері, просто не можуть її собі уявити.  Якщо ви теж там ніколи ще не бували, то можете уявити цей світ завдяки  знімка Сергія.

 

Сергій знімав печеру

 

Камяна квітка

 

Кришталь СЕРГІЙ

 

КОЛЬОРОВІ КРИСТАЛИ СЕРГІЙ

 

І  якщо ви ніколи не бачили незграбної Росомахи в печері, то саме завдяки Сергію ви це можете побачити, даруйте, що не з найпривабливішої точки, а з п’ятої…

 

З двома буксирами

 

Я теж на себе подивлюся…

Не можу сказати, що я в захваті від побаченого 😉

Причину складності проходження цього відрізку маршруту  (вже потім! – але мабуть в тому був і прикол…) розкрив мені Шева.

Ушба —  технічно складна ділянка не лише тому, що основне навантаження  йде на руки й коліна. Для новачків це  стрьомний  момент,  бо  вони думають, що можуть зісковзнути вниз (стіни занадто відшліфовані!), починається паніка: «Мені бракує сил! Все, я з’їжджаю!…». І,   щоб втримати своє тіло в горизонталі,  паралельно до долівки, такі салаги, як я,  витрачають забагато енергії. В результаті мускулатура швидко втомлюється. Що, власне, зі мною й сталося – після семигодинного маршруту я  повернулася до хатинки ніяка (а в Карпатах  було що й   дев’ять годин  трьохала й нічого!).

Наприкінці маршруту  хлопці були змушені мене підсаджувати й підтягувати,  до Ушби  в цьому не було потреби.

 

Мене штовхають

 

Саме лише почуття страху  викликає  перенапруження тіла й тому  забирає в нас багато сил і енергії – навіть коли геть нічого не робимо. Ми втомлюємося від ситуації раніше, ніж вона сталася,  й  це послаблює  наш опір обставинам.

 

Але повернімося до моїх двох етапів.  Від цілодобово темного  етапу я відмовилася з однієї простої причини.

Аналізуючи відчуття свого тіла, я зрозуміла, що  в темноті страх  значно послаблюється, я відчуваю навіть певний  затишок. Отже шукати треба  по світлому, щось я бачу таке, що викликає в мені  невпевненість і почуття дискомфорту. Що саме – мають мені підказати очі, темрява вже сказала своє.

Що ж, шукатиму при світлі…

 

 (далі  буде)

 Глава 8